Твори - Гі де Мопассан

— Не люблю я, коли батька нема вдома, — сказала вона, — чого варті дві жінки!

Молода відповіла:

— О, я в усякому разі пристрелю вовка чи пруссака!

І вона поглядом вказала на великий револьвер, що висів над вогнищем.

Чоловіка її взяли до війська з початку прусської навали, і жінки лишилися самі з батьком, старим лісником Нікола Пішоном, на прізвисько Ходуля, а він уперто відмовлявся покинути дім і оселитись у місті.

Найближче місто було Ретель, старовинна фортеця на скелі. Це було місто патріотів: жителі його вирішили» чинити опір загарбникам, замкнутись у місті й витримати облогу, йдучи за історичною традицією. Вже двічі — за Генріха IV та за Людовіка XIV — городяни Ретеля прославились героїчною обороною. І цього разу вони зроблять, хай йому чорт, так само, або їх спалять у мурах фортеці.

Отже, вони придбали гармати й рушниці, спорядили ополчення, сформували батальйони й роти і з ранку до вечора навчались на фортечному плацу. Всі вони — булоч-ники, бакалійники, м'ясники, нотаріуси, адвокати, столяри, книгарі й навіть аптекарі опановували військову науку по черзі в певні години під командуванням пана Лавіня, драгунського унтер-офіцера у відставці, що одружився з дочкою пана Раводана-старшого і успадкував його галантерейну крамницю.

Пан Лавінь дістав звання коменданта фортеці, і, оскільки вся молодь пішла до війська, він завербував усіх громадян, що лишились, і вони почали готуватись до оборони. Товстуни ходили по вулицях не інакше, як швидким кроком, аби хоч трохи розтрусити сало й позбутися задишки, кволі тягали важкі речі, щоб зміцнити м’язи.

Всі чекали пруссаків. Але пруссаки не показувалися, хоч і були недалеко; вже двічі їхні розвідники пробирались лісом аж до сторожки лісника Нікола Пішона, на прізвисько Ходуля.

Старий лісник, спритний, мов той лис, прибігав попередити про це городян. Гармати були наведені, але ворог не з'являвся.

Будинок Ходулі правив за передовий пост в Авелінсько-му лісі. Старий двічі на тиждень ходив по харчі й приносив до міста усі новини.

Того дня він пішов оповістити, що невеличкий загін німецької піхоти зупинився в нього позавчора близько другої години й майже відразу вирушив далі. Унтер-офіцер, що командував загоном, розмовляв по-французькому.

Йдучи з дому, старий, із страху перед вовками, які починали лютувати, брав з собою собак, двох вовкодавів

з лев'ячою пащею, а жінкам наказував добре замикатись у хаті, тільки смеркне.

Молода нічого не боялася, а стара завжди тремтіла й повторювала:

— Добром це не скінчиться, ось побачите, добром не скінчиться.

Цього вечора вона тривожилась більше, ніж звичайно.

— Не знаєш, коли батько прийде? — спитала вона.

— Ну, напевно, не раніше одинадцятої. Він завжди пізно повертається, коли обідає в коменданта.

Молода жінка почепила казанок над вогнем, щоб зварити юшку, і раптом вона завмерла, прислухаючись до неясного шуму, що долинав крізь комин.

Вона прошепотіла:

— В лісі хтось ходить… Чоловік сім-вісім, не менше.

Мати, перелякана, спинила прядку й пробелькотіла:

— О Боже мій, а батька нема!

Не встигла вона договорити, як сильні удари струснули двері.

Жінки не озивались, і гучний гортанний голос крикнув:

— Фідчиняти!

Після паузи той самий голос повторив:

— Фідчиняти, інакше я ламаю двері.

Тоді Бертіна сунула в кишеню спідниці великий револьвер, що висів над вогнищем, і, притуливши вухо до дверей, спитала:

— Хто там?

— Я єсть той замий загін, що фше буф.

— Чого вам треба? — провадила далі молода жінка.

— Я заблукаф з мій загін ще від ранок. Фідчиняти, бо я ламаю двері.

Лісничисі нічого не лишалось, як відсунути засув. Прочинивши двері, вона побачила в блідому сніжному відблиску шестеро чоловік, шестеро прусських солдатів, тих самих, що приходили позавчора.

Вона спитала рішучим тоном:

— Чого вам треба в таку пору?

Унтер-офіцер повторив:

— Я заблукаф, зовсім заблукаф, я фпізнаф ваш будинок, я не маф їсти від ранок, мій загін теш.

— Ми з матір’ю самі в хаті,— сказала Бертіна.

Солдат, що видавався непоганою людиною, відповів:

— Нічого. Я вас не буду крифдити, тільки фи нам дафати їсти. Ми фмирати від голод і фтома.

Лісничиха відступила набік.

— Заходьте, — сказала вона.

Солдати увійшли. Вони були запорошені снігом, а на касках у них лежав такий товстий пухнастий шар снігу, що вони скидалися на тістечка із збитими вершками. Всі були стомлені й змучені.

Молода жінка вказала на дерев'яні лави по обидва боки стола.

— Сідайте, — сказала вона. — Я вам зварю юшку. Видно, ви зовсім знесилились.

І вона засунула двері, підлила води в казанок, вкинула масла й картоплі, зняла з гачка над вогнищем шмат сала, відрізала половину і теж укинула в юшку.

Шестеро солдатів стежили голодними очима за кожним її рухом. Рушниці та каски вони поскидали в кутку і тепер сиділи й чекали, наче слухняні діти на шкільній лаві.

Мати взялася знов за пряжу, щохвилини розгублено зиркаючи на солдатів-загарбників. Чути було тільки тихе гудіння прядки, потріскування вогню та булькотіння води в казанку.

Аж раптом усі здригнулись від якогось дивного звуку за дверима, схожого на хрипке дихання й хрипіння звіра.

Німецький унтер-офіцер кинувся до рушниць. Лісничиха жестом спинила його й сказала, усміхаючись:

— Це вовки, вони, як ви, теж никають голодні.

Німець не повірив і схотів глянути, але, тільки-но двері

прочинились, він побачив двох великих сірих звірів, що тікали швидким розмашистим клусом.

Унтер-офіцер вернувся на місце, пробурмотівши:

— Я не хотіф пофірити.

І став чекати юшки.

Німці жадібно накинулись на страву, наминали, роззявляючи роти аж до вух, щоб глитнути якнайбільше, 'їхні круглі очі вирячувались, а в горлі булькотіло, наче в ринві.

Жінки мовчки дивились, як швидко ворушаться руді бороди і як картоплини наче провалюються у ці рухливі зарості.

Потім німці схотіли пити, і лісничиха спустилась у погріб націдити їм сидру. В погребі вона загаялась. Це було невелике склеписте підземелля, що, за переказом, правило під час революції за в'язницю й схованку. Спускались туди вузенькими крученими сходами через люк у кутку кухні.

Бертіна повернулась, нишком посміюючись сама до себе.

Вона подала німцям глек сидру. Потім вони з матір’ю повечеряли в другому кутку кухні.

Солдати наїлись і задрімали, сидячи біля стола. Час від часу хто-небудь із шістьох стукався лобом об стільницю і, прокинувшись, випростувався.

Бертіна сказала унтер-офіцерові:

— Лягайте біля вогню; либонь, і на шістьох місця вистачить. А ми з мамою підемо до моєї кімнати нагору.

Жінки зійшли на горішній поверх. Чути було, як вони замкнулись на ключ, потім ходили деякий час, нарешті затихли.

Пруссаки полягали долі, ногами до вогню, підклавши під голови згорнені шинелі, і скоро всі