Твори - Гі де Мопассан

Кучер, зрадівши, що в Бельома вилетить із кишені майже чотири франки, відповів:

— Гаразд!

— Ну то плати.

— Не заплачу. По-перше, кюре не лікар.

— Як не заплатиш, то я посаджу тебе в диліжанс і відвезу до Гавра.

1В Гі де Мопассан, т. 2

545

Велетень схопив Бельома за поперек і підняв його, мов дитину.

Довелося Бельомові* поступитися. Він добув гаманець і заплатив.

Диліжанс рушив на Гавр, а Бельом пішов назад до Крікето, і всі мовчазні тепер нодорожні довго ще бачили на білій дорозі синю блузу, розмаяну над цибатими ногами господаря Бельома.

Признання

Баронеса де Гранжері дрімала на кушетці, коли квапливо ввійшла маркіза де Реннедон, схвильована, в прим'ятому корсажі, в пересуненому трохи набік капелюшку. Вона так і впала на крісло.

— Ух! Сталося! — вимовила.

Маркізина приятелька, знаючи її звичайно тиху та лагідну вдачу, підвелася з кушетки, дуже здивувавшись.

— Що? Що таке сталося?

Маркіза, мов місця собі не знаходячи, встала й почала ходити по кімнаті. Нарешті примостилася в ногах на кушетці, де спочивала баронеса, і, взявши її за руки, сказала:

— Слухай, душко, побожися, що нікому не розкажеш того, в чому я тобі зараз признаюся!

— Присягаюся.

— Царством небесним?

— Царством небесним.

— Ну, то слухай! Я оце тільки помстилася Сімонові.

— Ой, як же ти добре зробила! — скрикнула баронеса.

— Правда? Він, бачиш ти, вже півроку, став такий нестерпний, що біда. Зовсім, зовсім нестерпний! Коли я за нього йшла, я чудово знала, що він бридкий, але думала, що він добрий. Як я помилилася! Він, певне, собі гадав, що я полюбила його за вроду, за отой товстий живіт та за ніс червоний, бо почав до мене, як голуб, буркотати. Мені, ти розумієш, мені смішно було; тому я й прозвала його «Буркотун». Чудно, справді, чоловіки якось думають про себе! Коли він зрозумів, що я відчуваю до нього тільки приязнь, він став недовірливий, почав грубо зі мною розмовляти, обзивати мене кокоткою, непутящою, не знати чим. А ще гірше стало, коли… коли… трудно дуже тобі це сказати. Та… дуже він у мене закохався… дуже закохався… і часто це доводив… занадто часто. Яка то мука, любко ти моя, коли тебе… любить якийсь виродок. По правді кажу, я більше не могла… не могла зовсім… Так, ніби тобі рвуть зуби, щовечора… навіть далеко гірше!., далеко гірше!.. Ти уяви собі когось з-поміж твоїх знайомих, бридкого такого, дуже смішного, осоружного, з великим животом — жахлива річ отой живіт — з товстими, волохатими литками. Уявляєш собі, так? Отже, уяви ще собі, що отой самий — твій чоловік… та що… кожного вечора… ти сама знаєш! Ні, цього не можна знести, н& можна! Мене аж нудило, просто на блювоту брало. Я, справді, більше не могла стерпіти. Повинен би вийти такий закон, щоб захищати жінок у цих випадках. Ти подумай! Щовечора, щовечора… Фе! Яка гидота!

Не те, щоб я марила про поетичне кохання, — ні, ніколи. Такого тепер щось не чути. Чоловіки з нашого кола всі або аматори коней, або банкіри. Вони люблять коней чи гроші. А коли люблять жінку, то мовби коняку, щоб похвалитись нею перед гостями, так, як вихваляються десь у гаю, на прогулянці, парою чалих. Більше нічого. Життя так складається тепер, що про почуття годі говорити.

Отже, живемо, як жінки практичні, до всього байдужі.

Навіть інтимні стосунки — це тільки регулярні зустрічі, коли проробляємо те, що і вчора, завжди те саме. З ким же тут копатись, з ким милуватись? Чоловіки, наші чоловіки, це здебільшого тільки коректні манекени, без почуття, без делікатності. Прагнучи знайти хоч трохи того розуму, як прагнемо води в пустелі, ми кидаємось до артистів і натрапляємо на нещирість, нестерпну позу чи на погано виховану богему. Я шукаю чоловіка, як той Діоген, однієї тільки людини, з нашого кола по всьому Парижу, але тепер я вже переконалася, що не знайду. Незабаром згашу й ліхтар. Одначе про мого чоловіка… У мене аж душа переверталася, коли він входив до мене, в самій сорочці, в кальсонах, і я вживала всіх, ти чуєш, усіх, які знала, засобів, щоб віддалити його від себе, щоб… спротивитись йому. Зразу він лютував, а тоді почав ревнувати. Забрав собі в голову, що я його обманюю. Спершу тільки стежив за мною. Як той тигр, поглядав на всіх чоловіків, що до нас приходили. Потім почалися утиски. Скрізь ходив за мною слідком. Вживав найогидніших засобів, щоб. мене зловити. Не давав навіть ні з ким словом перемовитись. На балах стовбичив у мене за спиною, наставляючи, мов той гончак, велику свою голову, аби тільки я слово сказала. Йшов зі мною до буфету, забороняв танцювати то з тим, то з тим, забирав з балу посеред котильйону, робив з мене дурку, посміховисько; мене почали вважати за бозна-що. От тоді я й перестала бувати в товаристві.

Віч-на-віч було ще гірше. Він, отой поганець, уяви собі, обходився зі мною як… як… не насмію й того слова вимовити… як з повією!

Голубко моя!.. Він казав мені щовечора: «А з ким ти злигалася сьогодні?» Я плакала, плакала — а він радів.

А потім стало ще гірше. На тім тижні повів мене обідати на Єлісейські Поля. Якраз так випало, що за сусіднім столиком сидів Бобіньяк, Тоді Сімон, як несамовитий, давай наступати мені на ноги та нахвалятись, нахилившись над динею: «Ти призначила йому побачення, паскудо! Ось зажди-но трохи!»

Тоді, й на думку б тобі не спало, любко, що він зробив, — тоді він вийняв непомітно шпильку з мого капелюха та й шпигнув мене в руку! Я голосно скрикнула. Всі позбігалися до нас, а він прикинувся страшенно стурбованим. Розумієш?

Тоді ж таки я собі сказала: «Помщуся, помщуся й не загаюся!» А ти б на моєму місці, що б ти зробила?

— О, я б помстилася!

— То так воно й сталось!

— Як?

— Що? Ти не розумієш?

— Але ж, серденько… одначе… то так-таки…

— Так, а що? Ти пригадай тільки його обличчя. Адже добре уявляєш собі товсте його обличчя, червоний ніс та баки, що звисають, як собачі вуха?

— Певне.

— Додай ще й те, що він ревнивіший за тигра.

— Так.

— Отож я собі сказала: «Помщуся, помщуся задля себе й задля Марі», — бо я тоді думала розказати тобі про все, але тільки тобі, тобі, та й годі. Ти