Шпигунка - Пауло Коельо
Я втечу звідси, хай якою буде ціна, навіть якщо заплачу своїм життям, адже мене можуть застрелити як дезертира, якщо впіймають дорогою. Очевидно, що починається війна; перші французькі солдати з’явилися з іншого боку, і їх одразу знищили єдиною кулеметною чергою, яку я — саме я — випустив за командою капітана.
Очевидно, що це скоро закінчиться, однак мої руки вже заплямовані кров’ю, і я більше не зможу це повторити. Я не зможу дійти до Парижа з моїм батальйоном, як усі натхненно проголошували. Я не зможу святкувати перемоги, яких ми очікуємо, тому все це здається мені божевіллям. Що більше я думаю, то менше розумію, що відбувається. Ніхто нічого не говорить, оскільки, гадаю, ніхто не знає відповіді.
Хоч би як неймовірно це звучало, у нас тут є пошта. Я міг би нею скористатися, але знаю, що вся кореспонденція перед відправкою проходить цензуру. Ця листівка написана не для того, щоб сказати, як я тебе люблю, — ти це й так знаєш, — і не для того, щоб розповісти про хоробрість наших солдатів, відому в усій Німеччині. Цей лист — мій заповіт. Пишу його під тим самим деревом, де півроку тому я зробив тобі пропозицію й ти погодилася. Ми складали плани, наші батьки допомогли нам із посагом, я знайшов будинок із додатковою кімнатою для нашої першої й такої бажаної дитини. І раптом я знову на цьому місці, після того як провів три дні, копаючи траншеї, у багнюці з ніг до голови і в крові п’яти чи шести чоловіків, яких я ніколи раніше не бачив і які ніколи не зробили мені нічого поганого. Вони називають це справедливою війною на захист нашої гідності, наче місце бою — правильне місце для цього.
Що більше я причетний до цих перших пострілів і відчуваю запах крові перших загиблих, то більше переконуюсь, що людська гідність не може з цим співіснувати. Мушу завершувати. Мене вже кличуть. Але щойно звечоріє, я піду звідси до Голландії або до своєї смерті.
Я думаю, що з кожним днем мені буде дедалі важче описувати те, що відбувається. Тому я краще втечу звідси вночі й знайду добру душу, яка передасть цього листа листоноші замість мене.
Кохаю тебе безмежно
Йорн
Боги забажали, щоби, приїхавши до Амстердама, я зустріла на платформі одного зі своїх паризьких перукарів, вдягненого у військову форму. Він прославився технікою нанесення хни на жіноче волосся — пофарбоване таким чином, воно завжди здавалося натуральним і приємним для очей.
— Ван Стаєн!
Він подивився туди, звідки долинав крик, на його обличчі застигла маска страху, і він одразу ж позадкував.
— Морісе, це я, Мата Харі!
Але він віддалявся. Це мене обурило. Чоловік, у руках якого я залишила тисячі франків, тікав від мене? Я пішла за ним, і він пришвидшив кроки. Я також прискорилась, і він спробував побігти. Проте кавалерист, який бачив цю сцену, притримав його за лікоть і мовив:
— Вас кличе та жінка!
Перукар упокорився долі, зупинився й почекав, поки я підійду. Він тихо попросив, щоб я не називала його на ім’я.
— Що ви тут робите?
Він розповів, що в перші дні війни, сповнений патріотичного духу, вирішив записатися до війська, щоб захищати Бельгію, свою країну. Але тільки-но почув перші залпи гармат, одразу звернув до Голландії й попрохав притулку. Я вдала презирство.
— Мені потрібно зробити зачіску.
Насправді я відчайдушно потребувала повернути собі відчуття самоповаги, поки не прибув мій багаж. Грошей, які дав Франц, було достатньо, щоби протриматися один-два місяці, поки я шукатиму спосіб повернутися до Парижа. Я поцікавилася, де можна тимчасово зупинитися. Тепер я тут мáла хоча б друга, і він мені допоможе, поки все не заспокоїться.
За рік я переїхала до Гааги завдяки дружбі з банкіром. Познайомилася з ним у Парижі, і він орендував будинок, де ми зазвичай зустрічалися. Якось він перестав за нього платити, не повідомивши мені причину. Можливо, він вважав мої смаки дещо «дорогими й екстравагантними», як заявив одного разу. У відповідь банкір почув: «Екстравагантним є на десять років старший за мене чоловік, якому хочеться відновити втрачену молодість між ногами жінки».
Він сприйняв мої слова як особисту образу (зрештою, я це й мала на меті) і попросив забратися з будинку. Коли я один-єдиний раз відвідала Гаагу в дитинстві, це було монотонне місто. Зараз же, із картками для продуктів і відсутністю нічного життя через війну, котра робила дедалі пристраснішими сусідні країни, воно перетворилося на притулок для старих, шпигунське гніздо й величезний бар для поранених і дезертирів. Там вони розповідали про своє горе, напивалися до повного сп’яніння та зчиняли масові бійки, котрі зазвичай закінчувалися смертями. Я спробувала організувати кілька театральних вистав на основі танців Давнього Єгипту. Я могла легко їх представляти, оскільки ніхто не знав, як танцювали в Давньому Єгипті, тож критики не зуміли б заперечити автентичність танцю. Але в театрів не було відвідувачів, і ніхто не пристав на мою пропозицію.
Париж здавався вже просто нездійсненною мрією. Він був єдиною духовною поживою, єдиним містом, де я почувалася людиною в повному сенсі цього слова. Там я могла робити все, що дозволено, і грішити. Хмари там були іншими, люди — елегантнішими, а розмови — у тисячу разів цікавішими за нудні дискусії в перукарнях Гааги, де люди майже не розмовляли, побоюючись, що їх почують і схоплять за доносом за компрометацію нейтралітету країни. Певний час я шукала інформацію про Моріса Ван Стаєна, розпитувала про нього й кількох подруг з коледжу, які переїхали до Амстердама, але, здавалося, його — разом із технікою нанесення хни та смішним акцентом, імітацією французького — стерли з лиця землі.
Єдиним виходом тепер було домовитися з німцями, щоб вони допомогли мені перебратися до Парижа. Тому я вирішила зустрітися з другом Франца, надіславши попередньо записку з поясненнями, хто я. У цій записці я також попросила допомогти мені реалізувати мрію повернутися до міста, де я провела більшу частину життя. Я знову втратила вагу, набрану за цей страшний період; мій одяг так ніколи й не прибув до Гааги і, навіть якби прибув
