Шпигунка - Пауло Коельо

Але знову повертаюся до англійського письменника, проклятого сьогодні у своїй країні й забутого в нашій. Протягом своїх постійних подорожей я прочитала багато його п’єс, а згодом відкрила, що він також писав оповідання для дітей.

Молодий студент хотів запросити свою кохану на бал. Вона сказала, що погодиться, якщо він принесе їй червону троянду. Але там, де мешкав студент, не було червоних троянд, лише жовті чи білі.

Соловей почув цю розмову й захотів допомогти бідному хлопцеві, котрий так сильно засмутився. Спочатку він вирішив гарно заспівати, але одразу ж припустив, що таким чином зробить лише гірше: до відчуття самотності додасться сум.

Повз пролітав метелик і запитав, що сталося.

— Він страждає через кохання. Йому потрібно знайти червону троянду.

— Як це смішно — страждати через кохання, — відповів метелик.

Але соловей надумав допомогти юнакові. Посеред величезного саду ріс кущ, укритий білими трояндами.

— Дай мені червону троянду, будь ласка.

Але трояндовий кущ відповів, що це неможливо й солов’ю треба пошукати інший, чиї троянди колись були червоними, але стали білими.

Соловей дослухався до поради. Він полетів далеко й знайшов старий кущ троянд.

— Мені потрібна червона квітка, — сказав йому.

— Я вже занадто старий, — сказав кущ. — Зима заморозила мої листки, а сонце знебарвило мої пелюстки.

— Лише одну, — благав соловей. — Має ж бути якийсь спосіб!

— Так, є. — Але настільки жахливий, що кущ не хотів говорити.

— Я не боюся. Скажи мені, що потрібно зробити, щоб отримати червону троянду. Лише одну-єдину червону троянду.

— Повертайся сюди вночі, і заспівай мені найгарнішу мелодію, яку знають солов’ї, і водночас притуляйся грудьми до моїх шипів. Кров потрапить до мого соку й забарвить мою троянду.

І соловей зробив це тієї ночі, переконаний, що варто було пожертвувати життям в ім’я Кохання. Щойно на небі з’явився місяць, він притиснув свої груди до шипів і заспівав. Спочатку про хлопця й дівчину, які закохалися. Потім — про те, що кохання варте жертв. І поки місяць піднімався на небі дедалі вище, соловей співав, а найгарніша троянда на кущі поволі забарвлювалася його кров’ю.

— Швидше, — мовив кущ якоїсь миті. — Скоро зійде сонце.

Соловей притиснувся грудьми ще сильніше, і в цю мить шип увійшов до його серця. Але він не припиняв співати, поки не завершив того, що хотів.

Виснажений, відчуваючи близьку смерть, він узяв найгарнішу з усіх червоних троянд і відніс її студентові. Птах сів на підвіконні, поклав квітку й помер.

Студент почув шум, відчинив вікно й побачив найбільшу мрію свого життя. Сходило сонце. Він узяв троянду й кинувся до коханої дівчини.

— Ось те, що ти просила, — сказав він, спітнілий і водночас задоволений.

— Це не зовсім те, що я хотіла, — відповіла дівчина. — Вона занадто велика й затулятиме мою сукню. Крім того, я вже прийняла інше запрошення на сьогоднішній бал.

У відчаї хлопець вийшов, викинув троянду в канаву, де одразу ж проїхав екіпаж і розчавив квітку. А студент повернувся до своїх книжок, які ніколи не просили від нього того, чого він не міг досягти.

Таким самим було й моє життя: я була соловейком, який віддав усе й загинув.

З повагою

Мата Харі

(раніше відома під іменем, яке вибрали батьки, — Марґарета Зелле, потім змушена взяти ім’я чоловіка — мадам Мак-Леод і, нарешті, переконана німцями підписуватися як Н21 в обмін на нещасні двадцять тисяч франків)

Частина 3

Париж, 14 жовтня 1917 року

Шановна Мата Харі,

хоч вам іще невідомо, але Президент Республіки відхилив ваше прохання про помилування. Тож завтра на світанку я прийду до вас, і це буде наша остання зустріч.

Я маю ще одинадцять довгих годин до цієї зустрічі й знаю, що цієї ночі не засну ні на секунду. Тож я пишу цього листа, якого ніколи не прочитає адресат, але який стане кінцевим пунктом слідства. Звісно, з юридичної точки зору він абсолютно некорисний, однак я сподіваюся хоча б відновити вашу репутацію ще за вашого життя.

Я не збираюся виправдовувати мою некомпетентність у захисті, бо насправді був не найгіршим адвокатом, хоч багато разів у своїх листах ви мене в цьому звинувачували. Я тільки хочу оживити в пам’яті «голгофу» останніх місяців і аж ніяк не прагну відпущення гріхів, яких насправді не скоював. Цю «голгофу» пройшов не сам: я намагався всіма можливими способами врятувати жінку, яку одного дня покохав усім серцем, але так і не наважився сказати про це.

Я говорю про «голгофу», яку проходить увесь наш народ: сьогодні в цій країні немає жодної родини, яка не втратила б сина на фронті. І через це ми коїмо несправедливі та жорстокі вчинки, яких я у своїй державі ніколи не міг уявити. Зараз, коли пишу ці рядки, десь за двісті кілометрів звідси знову розпочинаються бої, котрі здаються нескінченними. Найбільший і найкривавіший із них стався через нашу наївність: ми вирішили, що двісті тисяч хоробрих солдатів зможуть завдати поразки понад мільйону німців, які наступали з танками й важкою артилерією в напрямку столиці. Але попри хоробрий опір, який коштував багато крові, смертей і поранень, лінія фронту так і залишилася там, де була 1914 року, коли німці почали військові дії.

Люба Мата Харі, вашою найбільшою помилкою було знайти неправильного чоловіка для правильних справ. Жорж Леду, керівник служби контррозвідки, який зв’язався з вами, щойно ви прибули до Парижа, призначений урядом. Він був одним із відповідальних за справу Дрейфуса — суддівську помилку, за яку нам досі соромно, адже тоді невинного чоловіка засудили до розжалування й заслання. Коли його викрили, він спробував виправдати свої дії, розповідаючи, що його робота «обмежувала не в тому, щоб дізнатися про наступні кроки ворога, а в тому, щоб уникнути підривання морального духу наших друзів». Він прагнув підвищення по службі, але йому відмовили. Він перетворився на ображену людину, яка невідкладно потребувала гучної справи, щоби повернутися до салонів урядовців. А хто найкраще для цього підходить, як не відома в усьому світі актриса, якій заздрять дружини офіцерів і яку ненавидить еліта, котра ще кілька років тому обожнювала її?

Народ не може зосередитися лише на смертях у Верденській битві й битвах на Марні й Соммі — йому треба відволіктися хоч на якусь перемогу. І Леду, знаючи це, почав