Шпигунка - Пауло Коельо

Увійшовши до офісу, я побачила чоловіка в оточенні розкошів, яких голландці не могли собі дозволити: імпортні цигарки й сигари, привезені з усіх кінців Європи, напої, сири й ковбасні вироби, котрі можна отримати за карткою на ринках міста. За іншим кінцем столу з червоного дерева із золотим орнаментом сидів добре вдягнений чоловік, вихованіший за інших німців, яких я знала. Ми привітно поговорили, і він поцікавився, чому минуло так багато часу, аж поки я прийшла до нього.

— Я не знала, що на мене чекають, Франц…

— Він повідомив мені, що ви маєте прийти, ще рік тому.

Він підвівся з-за столу й запитав, якому напою я віддаю перевагу. Я обрала анісовий лікер, який пила з тим консулом із келихів із богемського кришталю.

— На жаль, Франц більше не з нами: він загинув під час віроломної атаки французів.

Із дріб’язку, відомого мені, раптовий німецький напад у серпні 1914 року зупинився на кордоні з Бельгією. Ідея швидко дійти до Парижа, як було сказано в довіреному мені листі, тепер стала далекою мрією.

— Ми все дуже добре спланували! Я вам не набридаю цими розмовами?

Я попросила його продовжувати. Так, мені це набридало, але я хотіла якнайшвидше опинитися в Парижі й розуміла, що мені необхідна його допомога. Відтоді як приїхала до Гааги, я мала навчитися того, що було для мене надзвичайно складним, — мистецтва терпіння.

Консул помітив мій знуджений погляд і спробував максимально коротко описати, що діялося дотепер. Сім дивізій відправили на захід, вони швидко просунулися територією Франції, не дійшовши до Парижа п’ятдесят кілометрів. Але насправді генерали не мали жодної ідеї щодо того, як генеральний штаб організував напад, тож це спричинило відступ туди, де ми зараз, — поблизу кордону з Бельгією. Уже майже рік немає жодного прориву, а солдати гинуть щодня як з одного, так і з другого боку. Однак ніхто не здався.

— Коли ця війна завершиться, я впевнений, що в кожному французькому селищі (не важливо, великому чи маленькому) буде пам’ятник загиблим. Вони постійно відправляють людей, щоб ми їх обрізали вполовину своїми гарматами.

Вислів «обрізати вполовину» шокував мене, і він помітив вираз огиди на моєму обличчі.

— Скажімо, що раніше цей жах завершиться, то краще. Хоч з Англією з одного боку та з нашими дурними союзниками австрійцями, які ніяк не можуть зупинити наступ росіян, — з другого, ми врешті переможемо. Втім, для цього нам потрібна ваша допомога.

Моя допомога? Щоб зупинити війну, котра, якщо вірити прочитаному та почутому на кількох вечерях у Гаазі, уже коштувала життів тисяч людей? До чого він хилить?

І раптом я згадала застереження Франца, котре вкарбувалося в мою пам’ять: «Не приймайте жодної пропозиції Крамера».

А проте моє життя вже не могло стати ще гіршим. Мені терміново потрібні були гроші, я не мала де ночувати та накопичувала борги. Я розуміла, що він мені запропонує, але була впевнена, що зможу знайти спосіб не потрапити в пастку. За своє життя я багато їх уникла.

Я попросила його перейти до суті справи. Тіло Карла Крамера напружилося, а тон різко змінився. Я вже не була відвідувачкою, з якою треба ввічливо поговорити перед тим, як перейти до важливих питань. Тож він почав розмовляти зі мною, як із підлеглою.

— З вашої записки я зрозумів, що ви хочете поїхати до Парижа. Я можу це забезпечити. Я можу також допомогти з оплатою витрат у сумі двадцяти тисяч франків.

— Цього недостатньо, — відповіла я.

— Ця допомога коригуватиметься залежно від якості вашої роботи, від результатів і після завершення випробувального періоду. Не переживайте: у нас достатньо грошей. Натомість мені потрібна вся інформація, яку ви зможете отримати в тих колах, куди маєте доступ.

«Мала доступ», — подумала я. Я не знала, як мене приймуть у Парижі через півтора року, тим більше що останньою новиною про мене було те, що я їхала до Німеччини поставити кілька спектаклів.

Крамер дістав із шухляди три маленькі пляшечки й простягнув мені.

— Це невидимі чорнила. Завжди, коли матимете новини, використовуйте їх й відправляйте листи капітанові Хофману, відповідальному за контакти з вами. Але ніколи не підписуйтеся своїм ім’ям.

Він дістав перелік, продивився його згори донизу й зробив на ньому позначку навпроти чогось.

— Ваше військове ім’я буде Н21. Запам’ятайте: ваш підпис завжди буде Н21.

Я не знала, чи це виглядало смішно, страшно або нерозумно. Вони могли вибрати й краще ім’я, а не якесь скорочення, більше схоже на номер місця в поїзді. З іншої шухляди Крамер дістав двадцять тисяч франків у купюрах та пакунок із документами.

— Мої підлеглі в сусідньому кабінеті подбають про деталі паспортів і перепусток. Ви, думаю, уявляєте, що під час війни перетнути кордон неможливо. Тож єдиною альтернативою може бути подорож до Лондона, а звідти — до міста, де ми скоро маршируватимемо під приголомшливою, але нереальною Тріумфальною аркою.

Я вийшла з кабінету Крамера з усім необхідним: грошима, двома паспортами й перепустками. Проходячи першим же мостом, я вилила вміст пляшечок із невидимими чорнилами. Це була річ для дітей, які обожнюють грати у війну, але я ніколи не могла навіть уявити, що дорослі можуть сприймати це так серйозно. Я пройшла до французького консульства й попросила повіреного в справах зв’язатися з головою контррозвідки. Він уважно, з недовірливим виразом обличчя вислухав мене.

— Навіщо це вам?

Я відповіла, що це особлива справа, тому ніколи не говоритиму про неї з пересічними службовцями. Мабуть, моє обличчя було таким серйозним, що вже за хвилину я розмовляла по телефону з керівником, який вислухав мене, не називаючи свого імені. Я розповіла, що мене щойно завербували в німецьку розвідку, розповіла всі подробиці й попросила зустрічі з ним, щойно я прибуду до Парижа — свого наступного пункту призначення. Він запитав моє ім’я, сказав, що був прихильником моєї творчості й що зв’яжеться зі мною сам, щойно я приїду до Міста Світла. Я пояснила, що не знаю ще, у якому готелі зупинюся.

— Не переймайтеся: нашим завданням саме і є з’ясування таких речей.

Життя ставало цікавішим, хоч я поки що не мала змоги дізнатися час свого від’їзду звідси. Коли я повернулася до готелю, мені, здивованій, передали конверт із листом від одного з директорів Королівського театру з проханням зв’язатися з