Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Шпигунка - Пауло Коельо

Шпигунка - Пауло Коельо

Читаємо онлайн Шпигунка - Пауло Коельо
а просто підсунув стільця й сів за мій столик. Коли ж підійшов офіціант із чаєм, замовив велику чашку кави для себе, давши знак, що заплатить за рахунком.

— На Францію насувається криза, — продовжив він, — і буде дуже важко вийти з неї.

Того самого вечора я вислухала протилежне судження. Але, здається, щодо економіки кожен чоловік має думку, яка мене зовсім не цікавить.

Я вирішила трохи пограти в його гру, як папуга, дослівно повторивши всі розмови Мессімі про «прекрасну епоху». Мій співрозмовник зовсім не здивувався.

— Я говорю не тільки про економічну кризу, а й про особистісну та ціннісну. Ви вважаєте, люди вже звикли до того, що тепер мають можливість розмовляти на відстані завдяки цьому винаходу американців, який був представлений на виставці в Парижі і тепер є в кожному куточку Європи?

— Упродовж мільйонів років люди розмовляли з тими, кого могли побачити. Раптом, лише за якісь десятиліття, такі поняття, як «бачити» та «розмовляти», розділилися. Ми думаємо, що звикаємо до цього, і не відчуваємо величезного удару по наших рефлексах. Проте наше тіло ще не звикло.

— Практичним результатом є те, що завдяки телефонним розмовам ми досягаємо стану, схожого на магічний транс: ми відкриваємо нові сторони самих себе.

Офіціант повернувся з рахунком. Мій співрозмовник мовчав, аж доки той не відійшов геть.

— Знаю, ви втомилися на кожному кроці бачити, як усілякі вульгарні танцівниці стриптизу називають себе наступницями Мата Харі. Але життя таке: ніхто не вчиться. Грецькі філософи… Я набридаю вам, мадемуазель?

Я похитала головою, і він продовжив:

— Залишімо грецьких філософів на потім. Усе, що вони сказали тисячі років тому, можна застосувати й до сьогоднішніх подій. Тож цей факт не новина. Насправді я хотів би зробити вам пропозицію.

«Іще один», — подумала я.

— Коли вас тут уже не сприймають із повагою, на яку ви заслуговуєте, хто знає, може, ви забажаєте показати себе в місці, де встигли почути ваше ім’я як ім’я видатної танцівниці століття? Я зараз кажу про Берлін — місто, з якого приїхав.

Це було спокусливо.

— Я можу передати вам контакти свого імпресаріо…

Але новоприбулий урвав мене:

— Я волів би працювати безпосередньо з вами. Ваш імпресаріо — представник раси, яку ми не дуже любимо. І французи, і німці.

Це було дивно — ненавидіти людину лише через релігійну приналежність. Зараз це стосувалося євреїв, але ще раніше, на Яві, я дізналася про випадки різанини, яку військові влаштовували тільки тому, що місцеві поклонялися богу без обличчя й мали священну книгу, продиктовану ангелом пророкові, чийого імені я не пам’ятаю. Колись мені дали копію книги, що називається Коран, але лише для того, щоб я оцінила арабську каліграфію. Коли ж чоловік прийшов додому й побачив її, він схопив цей подарунок і наказав спалити.

— Ми з компаньйонами добре заплатимо, — виправився він, озвучуючи суму, що найбільше мене цікавило.

Я запитала, скільки це буде у франках, і його відповідь вжахнула мене. Мені кортіло одразу ж погодитися, але мадам такого класу, як я, не могла дозволити собі імпульсивної поведінки.

— Там ви матимете визнання, на яке заслуговуєте. Париж завжди несправедливий до своїх дітей, особливо коли вони перестають бути «новинкою».

Він не знав, що ранить мене цими словами, адже я думала про те саме, поки прогулювалася. Я згадала день на пляжі з Астрюком, який тепер не зможе взяти участь у цій угоді. Попри те, я нічого не могла вдіяти, щоб не налякати свою здобич.

— Я подумаю, — відповіла я сухо.

Ми попрощалися, він пояснив мені, де його готель, і зазначив, що чекає на відповідь завтра, бо йому треба повертатися до свого міста. Я вийшла з кафе й попрямувала до офісу Астрюка. Мушу зізнатися, що дуже засмутилася, коли побачила всі ці плакати із зображенням людей, які тільки-но починають шлях до слави. Але я не могла повернути час назад.

Він прийняв мене зі звичною ввічливістю, ніби я досі була найважливішою артисткою. Я повідомила йому суть розмови й додала, що в будь-якому разі він отримає свої комісійні.

Єдине, що він сказав:

— Але зараз?

Я не одразу зрозуміла правильно. Мені здалося, що він припустився деякої грубості зі мною.

— Так, зараз. Я можу ще багато, дуже багато зробити на сцені.

Він ствердно кивнув, побажав мені щастя й додав, що не потребує жодної комісії, тому що, можливо, настав час економити й перестати витрачати так багато грошей на одяг.

Я погодилася й пішла з думкою, що Астрюка досі бентежив крах прем’єри його театру. Мабуть, він перебував на межі банкрутства. Окрім того, ставити щось на кшталт «Весни священної» з плагіатором Ніжинським у головній ролі — це те саме, що просити зустрічні вітри розламати щойно збудований човен.

Наступного дня я зв’язалася з іноземцем і пристала на пропозицію, спершу озвучивши низку вимог, які здавалися мені максимально абсурдними, але без виконання яких я готова була відмовитися. Однак, на мій подив, він лише назвав мене екстравагантною — зрештою, усі справжні артисти такі — і з усім погодився.

Ким була Мата Харі, яка дощового дня сіла в поїзд на одному з багатьох паризьких вокзалів? Та Мата Харі не знала, що приготувала для неї доля, а лише вірила, що їхала до країни з мовою, дещо схожою на її власну, тому вона там ніколи не пропаде.

Скільки мені було років? Двадцять? Двадцять один? Мені не могло бути більш ніж двадцять два, хоч у паспорті, який узяла із собою, записано, що я народилася 7 серпня 1876 року, тоді як того дня, коли поїзд прямував до Берліна, у газетах стояла дата 11 липня 1914 року. Я не хотіла підраховувати, мене більше цікавили події п’ятнадцятиденної давності. Жорстокий злочин у Сараєво позбавив життя ерцгерцога Фердинанда і його вишукану дружину, чиєю єдиною провиною була присутність поряд із чоловіком, коли божевільний анархіст вистрілив.

В усякому разі, мені було абсолютно байдуже до інших жінок у вагоні. Я екзотична пташка, котра їхала землею, спустошеною духовною бідністю людей. Лебідь серед качок, які відмовляються рости, побоюючись невідомості. Я роздивлялася пари навколо й почувалася абсолютно беззахисною. Я мала багато чоловіків, але тут сама й не маю поряд нікого, хто подав би руку. Насправді я відмовила багатьом чоловікам, які пропонували мені кохання: я вже мала певний досвід у житті й не хотіла його повторювати. Страждати через людину, котра на це не заслуговує, і, зрештою, продавати своє тіло за набагато нижчу ціну — гадану надійність домашнього вогнища.

Чоловік, який супроводжував мене, —

Відгуки про книгу Шпигунка - Пауло Коельо (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: