Шпигунка - Пауло Коельо

Я вирішила погодитися. Єгипетські танці я поділила на «Непорочність», «Кохання», «Цнотливість» і «Вірність».

Місцеві газети рясніли похвалами, але вже після восьми вистав я знову помирала від нудьги й мріяла про день свого грандіозного повернення до Парижа.

Уже в Амстердамі, маючи вісім годин до пересадки до Англії, я вирішила вийти й трішки прогулятися, щоби знову перетнутися з тим жебраком, який співав дивні рядки про Теа. Я йшла за ним, але він перервав свою пісню.

— Чому за вами стежать?

— Тому що я гарна, спокуслива й знаменита, — відповіла я.

Але жебрак зауважив, що за мною йшли люди іншого типу — двоє чоловіків, які дивним чином зникли, щойно помітили, що він їх побачив.

Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє розмовляла зі старцями, адже це було абсолютно неприйнятним для дам із вищого світу, навіть якщо заздрісники вважали мене артисткою чи повією.

— Хоч, можливо, так і не виглядає, але тут ви в раю. Він може бути гидким, але рай таким і є. Я знаю, що ви, мабуть, шукаєте пригод, але, пробачте мою нахабність, зазвичай люди не цінують те, що мають.

Я подякувала за пораду й пішла своїм шляхом. Яким же має бути рай, у якому нічого, абсолютно нічого цікавого не відбувається?

Я не шукала щастя, я шукала те, що французи називають la vraie vie — справжнє життя. Це життя з моментами невимовної краси й глибокої депресії, із вірністю та зрадами, зі страхами й моментами спокою. Коли жебрак сказав, що за мною стежать, я уявила себе в ролі, набагато важливішій за ту, яка була мені притаманна: зараз я людина, котра може змінити долю світу, зробити так, щоб Франція виграла війну, поки вдаватиме, що шпигує для німців. Люди вважають, що Бог — математик, але це домисли. Якби й справді так було, він грав би в шахи і випереджав би кожен рух противника та готував стратегію розгрому.

І це була я, Мата Харі, для якої кожен момент світла й кожен момент темряви означав те саме. Я пережила шлюб, втрату можливості піклуватися про дочку (хоч я знала від чужих людей, що вона носила мою фотографію у своєму ланч-боксі), і якоїсь миті я пожалілася на життя й водночас нічого не змінила.

Кидаючи з Астрюком камінці на нормандському березі, я зрозуміла, що завжди була войовницею, котра без смутку зустрічала свої битви, бо вони є частиною життя.

Вісім годин очікування на станції промайнули швидко, і невдовзі я знову була в поїзді, котрий повіз мене до Брайтона. Коли я висадилася на британський берег, мене швидко допитали, імовірно тому, що за мною стежили, або ж через мою подорож самотою, або ж тому, що я та, ким є; а можливо, і тому, що французькі секретні служби побачили мене на вході до німецького посольства й повідомили своїм союзникам. Ніхто не знав про телефонну розмову й мою відданість країні, до якої я прямувала.

Наступні два роки я знову багато подорожувала, перетинаючи невідомі раніше країни, повертаючись до Німеччини, щоб дізнатися, чи можливо повернути мої речі. Щоразу мене суворо допитували британські офіцери, хоча всі, абсолютно всі знали, що я працювала на Францію, зустрічаючись із найцікавішими чоловіками, відвідуючи найвідоміші ресторани і, зрештою, перетинаючись поглядом із моїм єдиним і справжнім коханням — росіянином, заради якого я почувалася готовою на все. Та він осліп через іприт, застосовуваний без розбору на цій війні.

Я їздила до Віттеля, ризикуючи через нього всім; моє життя набуло іншого сенсу. Ночами, коли ми лягали спати, я часто читала уривок із Пісні над піснями.

На моїм ліжку вночі шукала я того, кого серце моє любить. Шукала — не знайшла його. Встану, обійду навколо місто. По вулицях та по майданах шукатиму я того, кого серце моє любить. Шукала — не знайшла я його.

Сторожа мене зустріла, що ходить круг міста. Чи бачили ви того, кого серце моє любить?

Ледве повз них пройшла я і знайшла того, кого любить моє серце. Схопила я його й не пустила[7].

І коли він кривився від болю, я сиділа поруч цілісіньку ніч, піклуючись про його очі й опіки на тілі.

Так було, доки найгостріша шабля не вразила моє серце: я побачила його на лаві свідків. І він говорив, що ніколи не закохався б у жінку, на двадцять років старшу за себе, а єдине, що йому було потрібно від мене, — це догляд за його ранами.

І, як потім я дізналася від метра Клюне, саме цей фатальний пошук пропуску для проїзду до Віттеля викликав підозру в того проклятого Леду. Відтоді, метре Клюне, я не маю що додати до цієї історії. Ви точно знаєте, що сталося і як.

Заради всього, що мені довелося несправедливо вистраждати, усіх принижень, яких я зазнала, публічного наклепу, котрий витерпіла на засіданні Третього військового суду; брехні з обох боків, начебто німці та французи спокійно вбивали одне одного, проте не могли залишити в спокої жінку, чий найбільший гріх — це вільний розум у світі, де люди дедалі більше замикались у собі, — заради того всього, метре Клюне (якщо мені відмовлять щодо мого останнього прохання президентові Республіки), я прошу, будь ласка, збережіть цього листа й передайте моїй дочці Нон, коли вона буде готова зрозуміти, що сталося.

Того разу на пляжі в Нормандії мій імпресаріо доктор Астрюк, якого я бачила лише раз від моменту приїзду до Парижа, розповів, що країною прокотилася хвиля антисемітизму, а тому йому не варто бути в моїй компанії. Він згадував про письменника Оскара Уайльда. Неважко було знайти «Саломею» — п’єсу, про яку він казав, — але ніхто не насмілився пожертвувати жодного сантима на постановку того, що я була готова створити, навіть нічого не маючи, хоч я зналася з впливовими людьми.

Навіщо я про це згадую? Чому наприкінці листа я цікавлюся твором англійського письменника, який закінчив свої дні тут, у Парижі, на похорон якого не прийшов жоден друг, а єдине, у чому його звинувачували, — любов до чоловіка? Дай, Боже, щоб і мені винесли такий вирок, бо за минулі роки я побувала в ліжках багатьох відомих чоловіків та їхніх дружин, які ненаситно шукали