Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Чумаки загули знову:
– Ні, ні, не зіськати! Хай Хуржик буде нашим отаманом! Ми віримо йому!
Хуржикові від радощів перехопило подих, але, як належить у такому випадку і зважаючи на старовинні чумацькі звичаї, почав відмовлятися:
– Не заслужив я, браття, такої честі! Їй-богу, не заслужив!
На це вже добре захмелілі чумаки ревнули:
– Заслужив, батьку! Заслужив!
– Та й щось старіти я став, панове товариство! – не здавався Хуржик, бажаючи, щоб його попросили ще раз. – Може б, молодшого обрали? Га?
– Ти ще не старий, Семене! – заперечили чумаки. – Перша-ліпша дівка побіжить за тобою, аби тільки гукнув! А молодому отаманувати рано – хай спочатку розуму набереться!
Далі відмовлятися не годилося, тому Хуржик підвівся і, вклонившись, сказав:
– Дякую, браття, за довір’я. Ось вам хрест, – він перехрестився, – що порядкуватиму в дорозі справедливо, нікого не кривдячи. І мій перший наказ: як тільки завруниться трава і буде паша для коней та волів, так і виступаємо! Кожен до того часу хай заготує все необхідне для далекої дороги: сухарів, пшона, гречаної крупи, сала, кремінь і кресало, запасні осі. Що там ще?
– Знаємо! Знаємо! – закивали головами чумаки. – Не вперше!
– Ну, якщо знаєте, то Бог вам на поміч! Тоді, Терешку, промочи пивом горло та й заведи нам нашої, чумацької!
Терешко ковтнув з кухля, підпер щоку кулаком і тихо завів:
Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі. Чумаченьки ішли —: чаєняток найшли, мале гніздо розтоптали — чаєнят забрали…Пісня була сумна. Терешків тужливий голос залітав у саме серце, але в Хуржиковім серці було радісно. Наступає весна красна, а з нею простелиться нелегка дорога до Криму. Нелегка, однак люба кожному справжньому чумакові. А особливо коли ти не просто чумак, а отаман цілої валки і під твоєю рукою буде кілька десятків готових на все молодців!
Він і собі на радощах приєднав свій голос до пісні, що була до душі кожному чумакові.
2Додому Хуржик приплентав добре напідпитку. Була вже глуха ніч, коли зайшов на підвір’я. Собака вискочив з будки, радісно заскавулів, стрибав на груди, лащився, як дитина. Хуржик погладив його за вухами, п’яно заварнякав:
– Що? Радієш? Любиш господаря? У-у, ти мій хороший песику! Один ти мене розумієш! А більше – ніхто! Один ти за мене душу покладеш! І захистиш, коли що! А більше – ніхто! Дай я тебе поцілую! – і нахилився до собачої пащі. Той лизнув його по губах гарячим мокрим язиком. – Отак! Бачу, бачу, що ти не тільки любиш мене, а й поважаєш… Як добрий друг!
Він би й ще варнякав, та раптом почув, як брязнула клямка біля стайні, де жив у комірчині Івась, і помітив, що з дверей шмигнула невисока дівоча постать.
Катря!
Гострою швайкою кольнуло в серце. Катря була у Івася! Його вимріяна Катря, його наймичка вечорами, криючись від нього і від усіх, тайкома навідується в хатину до парубка!
Темна кров шугнула йому в голову. Шалена лють, що враз роздерла йому груди, скаламутила розум. Він відштовхнув від себе ногою собаку, що ображено заскавулів від болю, і притьмом рвонув навперейми дівчині.
Перейняв посеред двору, шарпнув за плече – аж дівчина заточилася і злякано скрикнула. Дихнув на неї горілчаним перегаром.
– Ах ти, стерво! Шльондра! То куди це ти вчащаєш? Як ти посміла! Та я задушу тебе ось тут на місці, як щеня! – і довгими цупкими ручищами щосили здушив
