Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску – ковальських виробів: підків, ухналів, серпів та наральників, що високо цінувалися на кримських торговищах. Найняв іще двох наймитів – на підмогу Івасеві, який, звичайно, не міг сам упоратися з десятьма мажами, розділеними на три «батових».

Отож усе було готове до походу. Затримувала Хуржика лише хвороба дружини, котрій останнім часом погіршало. Він з дня на день ждав її смерті, однак смерть не поспішала, десь барилася. І Хуржик мимоволі змушений був зволікати з від’їздом.

Врешті не витримав. У суботу ввечері зайшов у кімнату до хворої, присів на ліжко.

– Ганно, мені пора. Прийшов попрощатися.

Хвора заплакала.

– І ти залишаєш мене таку? Почекай! Я вже довго не протягну…

– Ну, що ти, Ганно! Чого ти так! Ти ще будеш жити! І мене діждешся з поїздки! А я тобі гостинців з Криму привезу – і кав’яру, і ізюму, і хурми…

– Які вже там гостинці!.. – прошепотіла жінка ледь чутно. – Аби сам вернувся живий-здоровий! А як мене не застанеш, то доглянь нашого сина, Василя… Дитину мою…

– Догляну, – буркнув Хуржик. – Будь спокійна!

– А сам повдівствуй рік, а тоді женись… Ти ще не старий чоловік… Але молодої не бери, бо буде тобі лихо… Бери таку, як сам, – вдову…

– Ну, що ти себе хорониш, Ганно, раніше строку! Не думай такого! – вигукнув Хуржик, відчувши в серці несподівану жалість до вмираючої. А що вона помре скоро, у цьому не мав він сумніву, бо вже на ладан дихала.

– Е-е, відчуваю я, що це мої останні дні чи години…

– Ну, то прощай, Ганно! І не згадуй мене лихом! – Хуржик узяв її худу, холодну руку і поцілував.

– А може б, ти не їхав, Семене? – знову заблагала вона. – Хто мене поховає?

– Василь уже дорослий… Усе зробить як слід, – запевнив він вмираючу, не розуміючи, якого болю завдає їй. – А їхати я мушу… І витратився, і товариство жде…

Ганна знову заплакала.

– Ну, їдь! І хай тебе Бог простить!

Ранок у неділю видався теплий, безхмарний. За Сулою почав підніматися край неба – там спочатку посвітлішало, зарожевіло, а потім запалало, запалахкотіло, мов на пожежі. І раптом з-за далекого темного обрію висунувся вузенький серпик сонця і почав швидко рости.

Народжувався новий день.

Чумацька валка вже стояла на ярмарковому майдані, посеред Лубен, побіля церкви, – готова до походу. Попереду – три Хуржикові «батові», тобто кілька маж, пов’язаних між собою міцними вірьовками. Біля передньої мажі – Івась, посередині та в кінці «батових» – строкові наймити, яких Хуржик найняв на час поїздки в Крим, – молоді, дебелі хлопці Пилип та Кирило. А далі, скільки сягало око, стояли мажі інших лубенських чумаків. Хто вів із собою три, хто п’ять возів. Але кожен чумак мав ще наймита або сина. Чи й двох наймитів, бо далека дорога вимагала важкої, безперервної праці. Обабіч валки, що ось-ось мала рушити, стояли родичі – батьки, матері, тітки, діти. Мовчазні лиця, сумні очі. Проводжання в таку далеку дорогу – то завжди прощання. І не завжди з надією на зустріч.

Коли сонце виглянуло з-за небокраю, Хуржик зняв шапку – перехрестився.

– Ну, з Богом!

Після того взяв з переднього воза сокиру, розмахнувся – і кинув на дорогу перед передніми волами. Це був прадавній чумацький звичай-ворожба. Потому двоє найближчих чумаків принесли долото та свердло і поклали поверх сокири, утворюючи хрест. Вони ж подивилися, як упала сокира: якщо лезом на схід – буде удача в дорозі, якщо на захід – чекай невдачі, на південь – повернуться чумаки з прибутком, на північ – і своє втратять.

– Браття, удача буде нам! Сокира дивиться на схід сонця! – загукали чумаки. – Рушаймо!

І тоді всі – хто йшов у дорогу і хто проводжав – стали на коліна, перехрестилися, почали прощатися. Останні обійми, останні поцілунки.

Хуржик обняв сина, тричі поцілував.

– Прощай, Василю! Бережи матір!

– Їдь здоровий, тату, – відповів Василь. – Хай тебе Бог береже!

Хуржик гукнув на весь майдан:

– Рушаймо, чумаки! Рушаймо! Час не жде! З Богом!

Скрипнули ярма