Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.

– Знаю. Просто знаю – і все.

Мати промовчала, потім твердо сказала:

– Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє – по душам!

Василь привів батька.

– Ну, що тут трапилось? – присів біля столу. – Болить щось?

– Поговорити треба, Семене, – сказала мати. – Василь хоче женитися!

– Що-о? – Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами. – Кого ж ти хочеш брати?

Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла мати:

– Катрю.

– Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!

– Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є? – і Ганна пильно глянула на чоловіка.

Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:

– А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї – і хай жениться! А наймичку брати – ні! Я не дозволю!

– Але ж, тату, нікого іншого мені не треба, – несміливо заперечив Василь. – А що наймичка – то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!

– Який розумний! А ти його надбав? – скипів Хуржик.

– Семене! – втрутилася в розмову Ганна. – Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!

– Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!

– Ну, й хай сміються, – буркнув Василь. – Не дуже страшно!

– Тобі не страшно, а мені соромно буде.

– А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене? – спитала Ганна.

Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розметалися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.

Хуржик сердито гримнув:

– Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських – яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть…

– Дуже треба мені ваша корчма! – не здавався Василь. – Не з корчмою ж мені жити!

Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?

– Досить! Занадто ти розумний став! – і вдарив долонею по столу. – Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий їду в Крим… А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!

Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.

Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.

– Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ – міг би й женитися… Чи, може, самому закортіло?

– Що-о? – Хуржик аж підскочив на стільці. – Ти знову за своє?

– Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину… Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я проклену тебе! З того світу встану – і проклену!

Хуржик схопився і кинувся до дверей:

– Тьху на тебе, дурноверха! – плюнув і вискочив з кімнати.

Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:

– Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на