Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Що ж буде?

– Не знаю. Але серце мені віщує, що з нами може трапитись велике лихо.

– О Боже!

– Без тебе я жити не зможу! Це ти повинна знати!

– Ти мене просто лякаєш… Не кажи так!

– Я не лякаю, а кажу правду. Хіба не бачиш, що я останнім часом не живу, а горю, згораю… Через тебе… Тому й наважився сказати про це сьогодні. Сказав би й раніш – так вдома незручно. Кинеться всім у вічі. А тут побачив – і не втримався… Тепер ти все знаєш. Виклав тобі свою душу, як перед Богом, і від тебе тепер залежить, чи будемо ми обоє щасливі, чи ні.

Катря підвела до нього очі. Глянула пильно – і ніби побачила його вперше. Хлопець як хлопець – не красень, але й не поганий. Високий, худий. Але скільки таких вісімнадцятилітніх бувають і високими і худими, як жердина! Тільки в очах якийсь тривожний блиск та в обличчі неприродна блідість, що можна було пояснити тим станом, в якому вони обоє знаходились.

– Ой Василю, ти ще більше мене лякаєш. Давай забудемо цю розмову, ніби її й не було! Я вірю, що я тобі сподобалася, і це мене тішить. Але ж цього мало.

– А що ще треба? Скажи – і все, що в моїй змозі…

– Бачиш, я хотіла б і сама покохати кого-небудь…

Василева голова сіпнулася. Він так міцно стиснув зуби, що стало видно, як задвигалися під його блідою тонкою шкірою тверді жовна.

– Я ждатиму, поки ти покохаєш мене! Ждатиму, скільки потрібно буде! Навіть якщо вийдеш за іншого заміж, ждатиму, поки станеш удовицею, а таки будеш моєю! Знай це!

Він промовляв глухо, з якимось відчаєм у голосі, а потім круто повернувся і швидко пішов геть.

Катря довго стояла розгублена, приголомшена цією зустріччю з Василем і розмовою з ним. Господи, думала вона, ще тільки цієї напасті мені не вистачало. Мало, що старий Хуржик зиркає, мов кіт на сало, то треба ж, щоб і син почав приставати зі своїм коханням. І обидва навіть не заїкнулись про те, чи лежить її серце до них, ніби вона не жива людина, а якась бездушна деревина. Мовляв, що там питати про почуття якоїсь наймички, батрачки! Голодранка, вона щаслива буде стати дружиною багатія! Прийде на все готове! Стане господинею на всі Лубни! Хіба дурна буде відштовхувати щастя, що само йде до рук?

Сумна усмішка промайнула на її устах.

Який, одначе, холодний і жорстокий світ! Які безсердечні в ньому люди! Що батько, що син – одного поля ягоди! Страшно їх! Вони ні перед чим не зупиняться, аби лиш домогтися свого. І жоден не сказав ласкавого слова, не поцікавився, як ти живеш, чи видужала мати і чи має що їсти. Адже вже другий місяць кінчається, як була вдома, як відвезла їй трохи харчів, а ніхто не запитав, що там, як там. Може, знову з голоду пухла б, коли б не Івась, котрий, вдруге їдучи по сіно на луг, тайкома від господаря набрав борошна та сала і відвіз у Мацьківці.

Згадавши про Івася, вона трохи заспокоїлася. На душі стало тепло. Який хороший він, який добрий і уважний!

І, здається, кохає її, хоч і не каже про це. Чи то соромиться, чи жде слушного часу.

– Однак чого ж я тут стою? – промовила сама до себе. – Я ж обіцяла йому, що буду в церкві!

Церква Святої Трійці була невелика, дерев’яна і стояла неподалік від ярмаркового майдану. Тут було ще більш людно, ніж на ярмарку, але того гамору, що там, не чулося, бо зібралися переважно бабусі та дідусі з онуками.

З відчинених дверей доносився спів півчих та глухуватий голос старенького отця Гервасія. Жив він по сусідству з Хуржиком і щоранку дибав до заутрені та щовечора до вечерні. Якось, зустрівши її на вулиці, запитав:

– Чия ти, дівчино?

– Хуржикова, – відповіла вона, не вдаючись у пояснення.

Священик здивувався.

– А хіба у Хуржиків є дочка?

– Та ні, наймичка я, панотче, – зніяковіла Катря.

– А-а, наймичка… Шкода, що не зайшла до мене. Мені теж потрібна наймичка. Тобі у мене було б добре!.. Господарство в мене невелике…