Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Це було делікатне запрошення, і Катря пошкодувала, що не має права піти від Хуржика, бо заборгувала йому за харчі для матері.

– Дякую, панотче. Мені справді у вас було б ліпше. Та зараз я не можу піти від господаря…

– Розумію, розумію, – відразу погодився панотець. – Злидні завели в кабалу, а вибратися з неї, як і з ями, нелегко. Та все ж зумій, дівонько, вибратися!

Катря зітхнула. Справді, нелегко. Запряглася в ярмо – та й, мабуть, на все життя!

Вона заглянула в притвір, щоб якось протовпитися в церкву, але там було повно-повнісінько парубків. Ще чого доброго піднімуть на глузи. Не вирвешся. Тому облишила цей намір. Відійшла до церковного фарбованого паркана і сіла на лавочку.

Задумалася. І все про одно і те ж – про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце – не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни – і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?

Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула – Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях – видно, з хазяйської ноги.

– Ось і я! – промовив він стиха. – Не забарився – все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: «Не пустиш – однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні…» Відразу пом’якшав і відповів: «Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!» І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби ґедзь який укусив його!

Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече – заплакала. Івась оторопів.

– Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!

Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.

Катря рукою витерла на обличчі сльози.

– Нічого, Івасю, ти не знаєш!.. – прошепотіла сумно.

Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.

– А що я повинен знати?

Катря вивільнила руку.

– Довго розповідати.

Івась надув губи.

– Як довго, то й не починала б… А почала – розповідай!

– Тут, на людях, та й ще коло церкви, не хочу. Ходімо куди-небудь!

– Ну, ходімо! – Івась устав. – Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.

Вони перейшли на ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.

Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.

Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.

Івась схилився до неї.

– Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?

Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.

– Ні, ти мене не образив.

– То в чім же річ?

Катря почервоніла.

– Хуржики пристають – і батько, і син.

Івась зблід, задерев’янів на виду.

– Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!

– Легко тобі сказати.

– Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!

– А при чому ж тут ти?

– Як – при чому? Катре! Хіба не розумієш?

– Не розумію.

Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:

– Ну, я думав, що ти давно здогадалася… Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш – кохаю!

Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:

– Голубе мій! І я тебе… Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!

Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати – і в рожеві щічки, і в ясні