Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Іван зразу й ухопився за Королевича. Третій авіаційний парк був, можна сказати, оплотом київських більшовиків: ні на одному з київських заводів не було такої численної більшовицької організації, чоловіка з п'ятдесят, тимчасом як навіть в «Арсеналі» в день легалізації виявилося тільки двадцять на три тисячі робітників. Іван, з місця в кар'єр, почав заповзято доводити Королевичу, що соціал–демократія це є партія, надвоє не ділиться, отже, й не може бути такого, щоб були і більшовики — і соціал–демократи, і меншовики — теж соціал–демократи…

Другим — знову повернувшися з базару, тепер вже Житнього, — прийшов дядько Оксентій Нечипорук.

Вздрівши свіжу людину, ще й солдата, дядько Оксентій приступив зразу до Королевича з другого боку:

— А чи не чулисьте, товаришу землячок, як там діло стоїть у воєнних сферах? — Дядько Оксентій дуже полюбляв нові слова, які густо пішли в народ від дня революції, і в розмові вживав їх для солідності. — Як у воєнних сферах міркують: наріжуть селянам землі чи не наріжуть? І як ви собі, товаришу землячок, полагаєте: брати зразу чи, може, почекати, доки надійде з позицій мій солдат, синок Дем'ян? Адже, треба полагать, солдатові, ще й при Єгоріях, з ранами за віру, царя і отечество наділятимуть більше проти тих, которі в тилу? Тільки ж — як же його чекати, коли земелька вже парує і протряхати почала?…

На всіх базарах Києва — і на Печерському, і на Сінному, і на Галицькому, і на Бессарабці, і навіть на Житньому, — задовільної відповіді на своє запитання Оксентій сьогодні так і не дістав.

А земля, справді, парувала, вже й протряхала, і поміщики докінчували обсіватись яриною — «на оборону»,

Данило і Харитон з Флегонтом упоралися з усіма справами ген після полудня, але виконали всі завдання успішно.

На «першу чарку» запрошено десяток печерських парубків. З «троїстими музиками» — цимбали, скрипка та бубон — домовлено задурно: бо ж свої хлопці! Добуто й цеберко «оковитої» в пані Капітоліни — тільки під Данилів піджак та Харитонову гармонію.

Попереджено і голову секції народного співу печерської «Просвіти», студентку Марину Драгомирецьку.

Навдивовижу, студентка Марина Драгомирецька прийти на весілля не відмовила і навіть виявила з приводу того гаряче захоплення. За її словами, вона змалку тільки про те й мріяла, щоб побачити справжнє народне весілля — в усій його самобутності та багатстві фольклору й етнографії.

Коли ж до її свідомості дійшло, що весілля це буде не абияке, а — революційне, без попа і церкви, то запальна студентка обізвала Данила з Тосею «аргонавтами», Данилові трусила руку кілька хвилин, а Тосю пообіцяла зацілувати до смерті і заявила, що їхні імена будуть неодмінно записані на мармурових скрижалях історії України.

Марина — дарма що закінчила російську гімназію і виховувалася змалку в родині твердих російських традицій — висловлювалась українською мовою якось особливо смаковито: демонстративно, з викликом, — щоб це почули всі і або почали зразу наслідувати їй, або, навпаки, негайно спровокувалися на непримиренну суперечку щодо Україно–російських взаємовідносин. Ідея відстоювання прерогатив скривдженої і знедоленої української нації опанувала Маринку ще в шостому класі гімназії, в нелегальному українському гімназичному гуртку, — після читання забороненого шевченківського «Кобзаря». А заполонила ця ідея її цілковито з двадцять восьмого лютого тисяча дев'ятсот сімнадцятого року, — тобто — від дня Лютневої революції в Росії.

Щодо дівоцької вроди, то цим Марина похвалитися не могла. Була вона на зріст трохи вища, ніж потрібно було б за комплекцією, і через те — дещо цибата. Ходила — всупереч законам жіноцької грації — широким кроком, інколи, в пориві, навіть підбігаючи на ходу. Притому — теж зовсім по–хлопчачому — розмахувала руками. Волосся стригла коротко, не морочила собі голови зачісуванням, і тому бувала переважно розпатлана — з чубчиком на лобі. Обличчя мала широке, вилицювате, очі — китайського косого розрізу, кирпата. Вбиралася Марина в коротку спідничку до колін — всупереч моді й правилам дівочої пристойності, а кохтинку носила картату, з «шотландки», червоних і зелених клітин. Була вона заповзятою спортсменкою–велосипедисткою, — і це було ще одним приводом уважати дочку поважного доктора Драгомирецького «анфан–терібль» та «філь–орібль», бо їздити дівчатам велосипедом уважалося в ті часи непристойним.

Сказавши, отже, Данилові, Харитонові та Флегонтові, що прийде неодмінно і ні в якому разі не запізниться — а це також було важливо, бо запізнювалася вона скрізь і завжди, Марина салютувала хлопцям рукою, сіла на свій велосипед і негайно зникла в лабіринті печерських завулків. В Марини Драгомирецької було на сьогодні ще чимало невідкладних справ: одержати з центральної «Просвіти», на Прорізній, для «Просвіти» печерської різну літературу українською мовою; на Святославській, в приміщенні Вищих жіночих курсів, виступити на мітингу суфражисток — і розгромити