Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Втихомирив вибух пристрасті солдат Королевич. Посміхаючись, він закинув про те, що тут же, товариші, не позиції, а глибокий тил, отже, давайте крові не проливати. І, так само посміхаючися, закінчив тим, що, мовляв, не біда, коли хороші люди поскубуть один одному чуби отут, на Рибальській, — від того тільки загальна користь буде: правильна думка сама себе оборонить. Біда — що немає революційної єдності в самих органах пролетарського волевиявлення, в Радах робітничих та солдатських депутатів: меншовики спілкуються з есерами, трудовиками та іншими, вже чисто буржуйськими партіями, і тягнуть руку за кадетський Тимчасовий уряд. Та, закінчуючи, Королевич прохопився необережним посиланням на гарний пролетарський приклад Донецького басейну: металісти Луганська, очолені слюсарем Ворошиловим, вимагають не тільки кінчати зразу з війною, але й з самим кадетським Тимчасовим урядом.

На такі слова не міг стриматися присутній тут молодий представник донецького пролетаріату, Харитон. Він вирвався з гурту парубків наперед і собі замахав руками:

— Їй–бо, присяй–бо, правда! Клима Ворошилова у нас знають скрізь! Оце дядько, так дядько! По тюрмах сидів, на царській каторзі був — справжній герой революції! Ще як я виїздив, від Клима заклик пішов: бери, хлопці, зброю до рук — без зброї пролетаріат своїх прав не здобуде! І беремо! Революцію робимо, а не ханьки мнемо! Що тут у вас, у Києві? Меншовики, есери, кадети, офіцери! Плювати треба на Київ, — іти всім на Донеччину та проголосить там пролетарську республіку!..

Оце й підлило масла в огонь.

Іван Бриль знову підхопився з свого місця на призьбі:

— А ти, жовторотий, помовч, коли люди ведуть між собою поважну розмову! Ти думаєш, як убрався в червону сорочку, так вже — найперший на світі революціонер? Посоромився б колір революції паскудити на свої фіглі–міглі! У нас прапор червоний: то кров наша червона. І вона не один раз пролилась на київський брук, на який ти, сосунець, заміряєшся плюнути!

Схвальний гомін підтримав старого Бриля. «Політики» були задоволені, як дано одкоша зухвалому малюкові.

Василь Боженко теж підскочив до Харитона, ухопив його таки за груди, зім'яв у кулаці старанно запрасовану на зморшки маніжку, навіть один із стеклярусових ґудзиків приснув геть, — і потрусив Харитона так, що в того аж затіпалася голова.

— Я тобі, шахтарчуку, хоча ти й роду нашого, київського, зараз вуха накручу! Ти що ж, матері твоїй хрін, пролетаріат з правильної путі збиваєш? Все одно, як сепаратист якийсь із Центральної Ради! Революція хіба тільки для шахтарів та луганських металістів? Он довкола тебе, — Боженко махнув лівою рукою, а правою і далі трусив Харитона за маніжку, — довкола тебе київські герої–металісти стоять! Шапку скинь, шмаркач! — Він дав щигля Харитоновому занозистому кашкетові, і той покотився людям під ноги. — До землі старшим товаришам уклонись! Вони горе своє, і радість свою, свободу і кров, — все змалку віддали революції! Вони в революції перед вели і ведуть! І тебе за собою поведуть, чижика! Революцію всім трудовим народом і для всієї країни треба робити! І нема на нашій трудовій землі цяточки, на яку б ми, пролетарі, в нашій боротьбі наплювали! Всю нашу землю визволимо, будь спокійний! І ти, батьків син, визволяти її з нами будеш! А воювати нам, жевжик, саме там, де всякої контри найбільше! Чи правильно я кажу, люди?

— Правильно, Василю! Вірно, Василю Назаровичу! — загукали «політики», і найперший з–поміж усіх — Іван Бриль.

Були вони всі кияни зроду, і пролетарською гордістю своєю за рідне місто поступитися не могли. Де ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року через «Союз боротьби» почали ширитися ідеї єдності робітничого класу? В Києві, на заводах. Та сам Володимир Ілліч Ульянов–Ленін, у своїй брошурі «Умирающее самодержавие и новые органы народной власти», за приклад цілому російському пролетаріатові поставив якраз пролетаршкиян. Де вперше після Паризької комуни була на світі пролетарська республіка — нехай тільки й п'ять дагів? У Києві, на Шулявці, в Політехнічному інституті. Чиєю кров'ю її затоплено, як грозовою зливою серед літа? Кров'ю київського робітничого класу.

— А воно каже!

Боженко пустив Харитонову маніжку, підняв Харитонів «фартовий» кашкет і тицьнув йому в руки.

— Та я хіба що? — заїкуючись, виправдувався знічений Харитон. — Хіба ж я проти? То тільки до слова пришилося. Язик не туди повернувся, казавши…

— А ти язика далеко від розуму не держи! — вже замирливо кинув Боженко, добуваючи капшук, щоб перекурити після хвилювання. — На от, закури, дурило!

В гурті «політиків» тим часом — у розвиток спірки між Іваном та Василем — пішла вже нова хвиля розмови: про страйки. Думка була така: чи кінчати з війною, чи виборювати вісім годин робочого дня, чи там від буржуазної революції до соціалістичної йти, нехай і мирним шляхом, — пролетаріатові єдиний є спосіб боротьби: страйки.

Страйки, справді, трусили зараз Києвом, як лихоманка. За два місяці від дня Лютневої революції перестрайкували вже і металісти на великих заводах Гретера — Криванека та Південно–російському металургійному, і друкарі всіх міських друкарень, і чоботарі фабрики Матіссона, і тютюнники Соломона Когена, і броварі Бродського та Калінкіна і ще багато інших підприємств. В гурті «політиків» особливо похваляли страйкарів–кравців. Застрайкували не тільки великі приватні конфексіони Кругликова, Рабина, Сухаренка, Кагана, Ольшамовського, Фріда, Ерліха чи Френкеля, застрайкували навіть величезні, на тисячі робітниць, військові обмундирувальні майстерні