Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Ці кравці молодці! — гукав хтось. — От тримаються, чортові рицарі нитки та голки! Третій тиждень страйкують, не поступаються нічим! Хто б і подумав таке про цей сарпинковий пролетаріат! Де це ти, Василю, стільки добрячих латкарів та штопальників набрав?

— То не я, — скромно, але з достоїнством озвався Боженко. — Моє діло, як члена Центрального бюро профспілок, — колективні договори. А страйковою справою керує Смирнов.

— Який це Смирнов? Той, що меншовик, чи той, що есер, чи той, що позапартійний?

— Більшовик Смирнов — звичайно: Іван Федорович. Кравець. У підмайстрах у Френкеля був. А вчився у мадам Дулі на Подолі.

— А! — зрадів Іван Бриль. — Від мадам Дулі! Тобто — «Ваня–маленький»? Господи! Так це ж наш рибалка заповзятий! В нього і своя сижа була під Аскольдовою могилою, ближче до Аносівського парку, якраз поруч із нашою з Максимом! Боже мій! Отаких судаків на вудку брав! Значить, повернувся вже з заслання? А я й не знав… Максиме? Чи пам'ятаєш…

— Ще б пак! «Ваня–маленький»! Отакий миршавий…

В гуртку вибухнув регіт: сам куций, Максим показав рукою від землі так низько, ніби Іван Федорович Смирнов був ліліпутом.

Розмова, отже, розгорялась дужче і дужче — зараз мали политися бурхливою річкою спогади, — і весілля напевне довелося б відкладати до другого разу, коли б в цю хвилину інше не привернуло загальної уваги, зламавши весь дальший хід подій.

Хвіртка у паркані розчинилась, і в подвір'я вступила трійця людей.

Передній був у солдатській гімнастерці без погонів — як тепер, перед четвертим роком війни, ходила мало не половина населення колишньої Російської імперії. Він тримав у руках держално з прапором, завинутим та перев'язаним, щоб не метлявся, кількома поворозками. Двоє інших були зодягнуті по–робітничому, але святково: в одного під піджаком сорочка українська, вишита, в другого — руська, під поясок. Чоботи на всіх трьох були з рипом на весь квартал.

Прапороносець — стрункий, жилавий, років під тридцять — був по–військовому підтягнутий, виглядав молодецьки, дівчатам припадав до серця теж.

Це був Андрій Іванов.

Почесною вартою при прапорі йшли арсенальці: Фіалек — голова польської секції київських більшовиків і Косяков — голова завкому Арсеналу.

— Андрій! — привітно загукали всі. — Здоров, Іванов!

Андрій Іванов — дарма що в Києві з'явився якийсь рік тому — був добре знаний не тільки в «Арсеналі», де працював токарем, а й на цілому Печерську: до революції — організатор потаємних сходок на березі Дніпра, а від дня революції — як керівник арсенальських більшовиків. Батрацький син з–під далекої Костроми, після того — чорнороб на Московсько–Курській залізниці, далі — токар на механічних заводах у Москві, він був покликаний до армії на початку війни і відвоював, поки не здобув сухоти в Мазурських болотах. Тоді — як спеціаліст токарства по металу — був відкликаний на оборонні заводи, різати снаряди й гармати, і разом з командою пітерських путиловців та московських від «Ралле і Дука» кваліфікованих металістів був відряджений на київський «Арсенал» — зброярню Південно–Західного фронту.

Іван з Максимом, зраділі, кинулись до Іванова:

— Приніс–таки! А ми вже побоювались, що…

— Ура! — залементував Харитон, зраділий двічі: вичерпувався недавній прикрий інцидент, а невгамовних «політиків» Андрій Васильович в два щоти влад уведе!

І справді все зразу пішло по–інакшому. Іванов з прапором опинився в центрі: довкола зійшлися і старші, і молодші; жіноцтво жваво потовпилося з кухні Брилів на ґанок; а за жіноцтвом, наче з мішка, сипонула незчисленна малеча — Бриленки, Колиберденки та інші, сусідські. З вулиці теж посунув народ: ще сусіди або й просто перехожі, незнайомі люди. Паркан і дерева за парканом понад вулицею, наче гайвороння, обсіла печерська дітвора. Схоже було, що в маленькому подвір'ячку Брилів зараз має статися якась видатна історична подія світового масштабу.

А втім, так воно і було. Син усіма шанованого слюсаря–розмітчика Івана Антоновича Бриля, молодий арсенальський слюсар Данило, брав шлюб з дівчиною Антоніною, дочкою теж усім відомого арсенальця Максима Колиберди, — а Данька і Тоську знали всі на Рибальській, Кловській та Московській — до Дніпра, а в бік суходолу — до Черепанової гори й Бессарабки. І зухвалі Данько з Тоською дружилися — вперше в історії Печерська, а, хто його зна, може, й в історії цілого людства, — без церкви і попа, на віру, але — законно. Бо червоний прапор революції, — а революція, то й був нині найвищий закон, — мав поблагословити на дальше щасливе життя перше революційне робітниче подружжя. Хіба ж таки не всесвітнього значення була ця подія?