Синi етюди - Микола Хвильовий
Дiтвора до хлопчиська:
- Стасику! А ти ж полячок!
- Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
I скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталi Миколаївнi кажуть:
- Навiщо ж ви так говорите?
- Боже мiй, нас так учили в прогiмназiї.
А то ще буває з Богом. Дiти:
- Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вiрить: ми самi бачили.
I ще:
- Наталю Миколаївно! А навiщо ви iкону зняли?
- Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяє.
…Давно це: до Наталi Миколаївни з'їжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.
Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
- Ну, вже завтра об'язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.
- Купiть, Несторе!
…Налили по рюмцi. Випили… Темнiє… I знову надворi фуга.
…А сосни гудуть - гудуть…
- Чого так сосни гудуть?
…Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої - азiятський край!
СОЛОНСЬКИЙ ЯР
I
До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.
Стоять стiною, хмуряться.
В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як i село.
В селi пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром - селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями - i лiс, i село, i небо.
Тодi горить, чарує папороть.
Солонський Яр - природна фортеця.
- Солонськi острожники казали:
- Є Холодний Яр, це - Солонський Яр… Атож…
А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
- I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх вiдтiля.
Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
- Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
…Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки".
…Стоїть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрiє ранковий шлях, од вiтрякiвперехиляється на дiлянку молодняку.
…У немите вiкно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордiєнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу.
- Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
- Аякже: Матвiя Юхименка.
Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
- Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолi:
- От напасть… Прийдеться воювати.
Згодились.
- Дивiться, вам виднiше… А що напасть - то правда.
Але Савчин сусiда попередив:
- Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв ухекали, то… може, й тебе отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
…А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами. Iще чути було там про Савка:
- Така йому фортуна: плохий буде - хай головує, а зачепить - лихо буде…
Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти. Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
…Пахло дубовим молодняком.
II
"…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всi люди в роз'їздах".
Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
Савко подумав: "Дiйсно пора".
Зiбрав мiлiцiонерiв:
- Гайда!
Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
- А що, того… можна буде в Солонiвцi самогону… Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає вiн, що йому робити: острожникiв, звичайно, на селi не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
…Скоро в'їхали в лiс.
Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину вiд ударiв копит.
Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь лiс.
Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з Савчиним.
- Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
- Це кого? Солончан?
- Авжеж!
Савко сказав:
- Наказ єсть з уїзду. Нiззя.
- Ага… Ну, то iнше дiло.
А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
- Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський король селянам слабоду проголосив?
- А тобi що з того?
- Та як же: все таки слабода…
Савко скрушно похитав головою:
- Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?
- Звiсно, що нi.
- Отож-бо й є. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.
Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.
…Пiд'їжджали до Солонського Яру.
Дорiжка веде прямо в село, а треба заїхати з iншого боку.
Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.
Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.
Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.
Туї нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.
…Порiшили: коли виїдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).
Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.
Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.
Нарештi загiн вискочив на рiжу.
…Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.
- Стiй! Куди бiжиш? Стiй!
Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.
Савко скрикнув:
- Стрiляй у повiтря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.
Пiд'їхали до голохватських будiвель.
- Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.
- А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали -i справдi комунiя наскочила.
Савко суворо подивився i спитав:
- Де ваш предсiдатель?
- Та староста ж!
- Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова. До нього:
- Де твої голохвастiвцi? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усмiхається:
- Де ж я їх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколає угоднику, не маленькi - є де сховатися.
А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:
- Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приїхали, треба ж таки пiдправитись.
Савко рiшуче