Синi етюди - Микола Хвильовий

Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.

…Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.

- …Демо, покинь! Лягай спати.

- Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от - мої пензлi лежать.

Стефан усмiхнувся:

- Знову за своє. Чудний ти, Демо.

Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:

- Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…

- Дякую за комплiмент!

- Дякуй - не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?

Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.

- …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.

…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.

- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.

…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.

Дядя Варфоломiй пiшов у город.

…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: "Рiкi-Тiкi-Тавi". Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:

- Суб'єкт в об'єктi.

Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.

…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.

- …Веронiка не приходила?

- Нi! - це Дема.

- Варфоломiй казав, що бачив її.

…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. "Тiльки лiнiї". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнiї".

…Трамвай, собор, брук.

А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…

"Ну, не кажи". I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала: "Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина".

Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:

"Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…

…Це було вчора…

…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.

- Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:

- Веронiко!

- Я.

Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.

Синiй весняний вечiр танув.

- …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?

Сказала, хоробливо усмiхнувшись:

- По твоїй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.

Стефан спитав про поїздку:

- Ну, як, говорила з ним?

- Знаю.

- Що ж ти?

- Нiчого!

Стефан сказав:

- Ну, ми ще з тобою поговоримо.

Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.

- Надягай.

Вона одхилила його руку.

Стефан незадоволено подивився:

- В ролi страдницi?

- Так.

Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:

- Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваєшся вiд неї. До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцiї? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.

Веронiка зiтхнула i сказала:

- Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.

- Веронiко…

- Нi, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?

…Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.

…А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом шумiли слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i щастя їм, як вагiтнiй матерi, що рожає в перший раз.

Дема сказав:

- Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю "сьогоднi"? Як легко було писати картину на тему "повстання".

Стефан сказав:

- Ясно. Героїчнi буднi важче написати, нiж героїчне свято.

Веронiка сказала:

- Демо! Ти митець революцiї, а от "сьогоднi" ти й не напишеш, тому що "сьогоднi" є зовсiм не те, що каже Стефан. Не героїчнi буднi, а героїчне терпiння. Зрозумiєш - напишеш.

Стефан сказав:

- Це патетика. Це твої босi ноги в калошах, Веронiко!

- Може.

…Розмову кинули - увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що нарештi й Веронiка тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю. Дядя Варфоломiй був певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.

…Дядя Варфоломiй говорив:

- Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нiчого: у нас все "благонадьожно". Бiльше. Скажу по щиростi - матерiялiзм. Як у свiй час носили винниченкiвськi сорочки, так тепер наше глухе мiсто поринуло в матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш у гiмназiю - матерiялiзм. Пiдеш у просвiту - матерiялiзм. Навiть в автокефалiї про матерiялiзм чуєш, словом, цiлком "благонадьожно"… А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та iнших - цих, знаєте, елегантних панiв та паничок з орiєнтацiєю на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дiнуться - Бог його знає. Напевне тiльки це: незабаром станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв… Їдемо, Веронiко - цiлком "благонадьожно".

I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: "Гарно б завести!.. I