Синi етюди - Микола Хвильовий

Голохвастiвцi витягли з хати хазяїна:

- Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? '

- Та я ж… їй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.

Хазяїн заплакав i вказав на комору.

Заревли солончани, оточили будiвлю.

Гей, ти! Чого перелякався - вилазь!

I наставили пiд комору одрiзи.

…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.

Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.

Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.

…Млинки мовчали.

…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;

- Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!

…А потiм двоє одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.

…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни.

Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.

- Рятуйте! Рятуйте!

…А глибокої ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.

…Тiєї ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.

I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i гостро пахло дубовим молодняком.

СИЛУЕТИ

Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцiї було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першої-другої класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцiї. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш - "дивно!". Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидається, насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета "Махim". Але саме ця-то станцiя й ворушила своєю приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: "Ї д ь т е. З г о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж її залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! Приїде - курочок розведе!" А потiм ще подумав (по традицiї: "хто не був молодий, той не був дурень"): "А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська".

Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисає й присниться все, що пройшло, що вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмає. I сниться йому це:

…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадує строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.

"…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…"

…Дядя Варфоломiй хвилюється:

- …Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.

Замовкла.

- …А тепер я тобi скажу. Приїжджає в наш город, провiнцiальний, так сказать… Ми ж люди темнi, провiнцiальнi, так сказать (iронiя)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i кричить на всю горлянку:

"Што тут розвєшалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому на це скажеш? Ну?

Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у Вiднi й бiльшовик, i, як резонно замiчає Стефан, Веронiка нiчого не доказує.

Дядя Варфоломiй трiумфує.

I розказує ще про другого, "онi, так сказать" -

- Проєхал двєстi вьорст по Українє i не нашол мови, но зато, правда, нашол українскiє настроєнiя.

- Ага! Ага!

Дядя Варфоломiй ще трiумфує. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.

Стефан сказав:

- I все-таки я за Веронiку.

Дядя Варфоломiй розмахує руками. Подається корпусом:

- О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тодi Стефан ще каже:

- Ви, дядю, вчитель гiмназiї, i я уявляю, що є вашi учнi - мабуть, безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати в фабричнiй авдиторiї. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речi? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг мiж вашим полiтиканством i автором "Вiн iде"?

Дядя Варфоломiй хвилюється:

- Софiстика! Софiстика!

А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:

- А ти б чого хотiв?

- Як чого?

- Якого хвiстика?

Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумiє.

Тодi, звичайно, трiумфує Веронiка. Дядя Варфоломiй розмахує руками i -

- бац!

- побiг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потiм уже додому, на заняття.

…I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi снiги. I от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це Дема. Дема стоїть бiля мольберта i з мукою дивиться на лiнiї. Вiн каже: "Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська нiч, десь тривожно б'ється калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла. Iде свiтанок анемiчний, матовий, зажурний. Дема стоїть бiля вiкна, здавивши голову, пiд очима лежать синицi, i погляд його блукає. Дядя Варфоломiй спитав: "Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:

"Мане, факел, фарес…"

Десь закричала Веронiка.

Дядя Варфоломiй прокинувся.

Чорт знає що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг мчить". У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховає теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своїм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназiї, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiває тиша свої тихi мелодiї, за дверима садок i пищить птичка "чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишенi, полапав пальцями в