Книги Якова - Ольга Токарчук
Це доволі чесна гра — все в Божих руках. Як тут обдуриш?
Тож коли в єпископа накопичуються картярські борги, він благає Бога, щоби вберіг його від скандалу в разі, якби все випливло на поверхню. Він очікує солідарності, бо ж вони з Богом грають в одній команді. Але Бог діє якось мляво, іноді здається, що хоче зробити з єпископа Солтика нового Йова. Буває, що єпископ його проклинає; потім, звісно, кається і просить пробачення — всім відомо, який він запальний. Визначає собі піст і спить у волосяниці.
Наразі ніхто не знає, що він заставив єпископські клейноди, аби сплатити борги житомирським євреям. Не хотіли брати, мусив їх впрошувати. Коли відкрили скриню і побачили, що там усередині, прикрите про всяк випадок мішковиною, відсахнулися, ніби узріли якесь жахіття, почали зойкати і голосити.
— Я цього взяти не можу, — сказав найстарший з них. — Для вас це більше, ніж просто золото й срібло, а для мене — метал на вагу. І якщо в нас це знайдуть, то заллють нам оливи за шкуру.
Отак нарікали і зойкали, але єпископ був упертим, крикнув, трохи налякав їх. Врешті взяли й виплатили йому чисту готівку.
Єпископ — позаяк готівки в карти не виграв — хоче тепер у євреїв ті клейноди відібрати, наславши на них якихось озброєних людей; кажуть, тримають клейноди в хаті під підлогою. Якби хтось про це довідався, був би єпископові гаплик. Тож він готовий на все, аби їх повернути.
Тим часом намагається відігратися у фараона, щиро уповаючи на ласку Божу, і справді, на початку гра йому йде непогано.
У кімнаті аж сизо від диму, за столом сидять четверо: сам єпископ, якийсь подорожній, вбраний по-німецькому, але з доброю польською, а ще — місцевий шляхтич, що говорить руською і лається руською, на колінах у нього — молода дівчина, майже дитина. Шляхтич її то відштовхує, коли карта йому не лягає, то знов пригортає до себе і гладить по майже оголених грудях, на що єпископ зиркає з осудом. Четвертий — то якийсь купець, який єпископові скидається на вихреста; йому теж карта йде непогано. Щоразу перед роздачею єпископ певен, що ось його карти нарешті з’являться на потрібній купці, і з подивом спостерігає, як вони опиняються з іншого боку. У це неможливо повірити.
Polonia est paradisus Judaeorum…
Polonia est paradisus Judaeorum…[28]
Єпископ Каєтан Солтик, Київський коад’ютор[29], втомлений і невиспаний, вже відіслав секретаря і тепер власноручно пише лист до Кам’янецького єпископа Міколая Дембовського.
Поспішно і власноручно звідомляю Тобі, друже, що я здоровий тілом, утім, вимучений клопотами, що напосідають з усіх боків, аж часом почуваюсь як зацькований звір. Не раз Ти приходив мені на поміч, то й цього разу звертаюся до Тебе, як до рідного брата, в ім’я нашої багатолітньої приязні, якої марно шукати між іншими.
Interim…
Тим часом… тим часом… Він не знає, що далі писати. Бо ж як йому пояснити? Сам Дембовський у карти не грає, тож навряд чи його зрозуміє. Солтика зненацька охоплює відчуття глибокої несправедливості, груди наповнює щось м’яке й тепле, аж його серце, здається, розчиняється й м’якне. Йому пригадується початок його єпископства в Житомирі, перший приїзд до міста, заболоченого й брудного, звідусіль оточеного лісом… Тепер думки легко водять його пером, серце набуває попередньої форми, енергія повертається. Єпископ Каєтан Солтик пише:
Пригадуєш: коли я був єпископом у Житомирі, великі гріхи мали там чималу славу. Взяти хоча б багатоженство — цей блуд був повсюдним. Чоловіки за всякі провини жон своїх продавали й обмінювали на інших. Наложництво й розпуста аж ніяк не вважалися кари гідними, і, кажуть, уже в часі шлюбу наречені обіцяли одне одному волю й розгнузданість. Ніхто не пильнував за виконанням заповідей, всюди панували гріх і зіпсуття, а до того — лихо й нужда.
Нагадаю Тобі, що дієцезія була поділена на три деканати: в житомирському було сім парафій з 277 селами й містечками, у хвастівському[30] — п’ять парафій зі ста селами й містечками, в овруцькому — вісім парафій з 220 селами й містечками. Серед того всього було лише 25 тисяч душ католицьких вірних. Мої прибутки з тих невеликих єпископських маєтностей становили близько 70 тисяч польських злотих, а якщо врахувати витрати на консисторію й дієцезіальну школу — це ніщо. Сам знаєш, який прибуток із такої вбогої волості. Мої єпископські володіння — то були лише три села: Скригилівка[31], Веприк і Волиця.
Щойно прибувши, я відразу зайнявся фінансами. Виявилося, що катедра з пожертв вірних нагромадила 48 тисяч злотих. Ці гроші зберігалися в приватних домах, а певну їх частину позичили лубенському кагалові, з чого щороку набігав процент у сумі 3337 злотих. Витрати ж у мене були величезні: утримання костелу, платня чотирьом вікаріям та церковній прислузі тощо.
Капітула була опоряджена скромно, різна оренда на суму 10 тисяч 300 злотих приносила їй щороку прибуток у сумі 721 злотий. З села, подарованого князем Санґушком, був ще прибуток 700 злотих, але власник села Звиняч уже три роки не платив процентів від позичених чотирьох тисяч. Сума, подарована таким собі офіцером Петром, лишалася в руках каноніка Завадського, який ні в що її не вклав і проценту з неї не платив. Те саме — з двома тисячами злотих, які були в каноніка Рабчевського. Словом, безлад був страшенний, і я швидко взявся за впорядкування фінансів.
Що я зробив, ти й сам, мій дорогий друже, можеш оцінити. Ти мене відвідував і добре все бачив. Я закінчую будову каплиці, і великі видатки
