Книги Якова - Ольга Токарчук
— Бабусю Єнто! — тихо кличе Хая, і їй здається, що напівприкриті повіки старої здригнулися, смикнулися зіниці, а на вустах з’явилося щось схоже на усмішку. Це якийсь заблуканий усміх — часом кутики вуст підіймаються, часом опускаються, і тоді Єнта схожа на мертву. Її долоні ледь теплі, шкіра м’яка, бліда. Хая поправляє їй волосся, що вибилося з-під хустки, і нахиляється до її вуха:
— Ти жива?
І знов на обличчі старої з’являється та усмішка, що жевріє лише мить і щезає. Хаю здалеку кличе тупотіння ніг і гучні звуки музики, тож вона цілує стару в ледь теплу щоку і біжить танцювати.
До кімнати Єнти долинає ритмічне притупування — гості танцюють. Музики сюди майже не чути, вона глухне між дерев’яними стінами, розсипається на поодинокі звуки в крутих коридорах. Чути лише «гуп-гуп» — це стопи танцівників. Іноді ще пищання й погукування. Біля Єнти була якась літня жінка, але, спокушена весіллям, урешті-решт пішла. Єнті й самій цікаво, що там діється. Вона здивовано виявляє, що може легко вислизнути з власного тіла й зависнути над ним; вона дивиться на своє обличчя, запале й бліде. Дивне відчуття, але вже за мить вона пливе далі, похитуючись на повівах протягу, на вібраціях звуку, легко проходячи крізь дерев’яні стіни та двері.
Щойно Єнта все бачила згори, а через секунду її зір повертається під напівприкриті повіки. І так усю ніч. Підлітання — опадання. Балансування на межі. Це виснажує Єнту, правду кажучи, вона ніколи так не втомлювалася: ні прибираючи, ні пораючись у городі. І все ж усе це приємно — і підлітання, і опадання. Дратує лише цей рух, різкий, пронизливий, який намагається виштовхати її кудись далеко, поза обрій, ця сила, зовнішня й груба, якій непросто було б чинити опір, якби тіло зсередини надійно не оберігав амулет.
Дивно: її думки огортають цілу околицю. «Вітер», — промовляє якийсь голос у голові, мабуть, її власний. Вітер — це погляд померлих, яким вони дивляться на світ із того місця, в якому перебувають. «Ти бачила коли-небудь польові трави, як вони хитаються, вихиляються? На них точно дивиться хтось із мерців», — так їй хотілося б сказати Хаї. Адже якщо полічити небіжчиків, то виявиться, що їх набагато більше, ніж живих. Їхні душі очистилися довгою мандрівкою багатьма тілами і тепер чекають Месію, що прийде завершити творіння. І дивляться на все. Ось чому на землі віє вітер. Вітер — це їхній уважний погляд.
Після недовгого тривожного вагання вона сама вливається в той вітер, що гуляє над рогатинськими будинками, над приземкуватими халупами, над возами, що зачаїлися на ринку, чекаючи покупця, над трьома кладовищами, над костелами, синагогою й церквою, над рогатинським шляхом, — і жене далі, розчісуючи пожухлі трави на пагорбах; спершу хаотично, абияк, а згодом струнко, ніби учень, що запам’ятовує кроки танцю, біжить берегами рік аж до Дністра. Там зупиняється, бо Єнту чудує примхлива лінія русла, її викрутаси, схожі на літери ґімель і ламед[26]. І завертає назад, але аж ніяк не через кордон, який у змові з рікою розділяє дві великі держави. Адже для погляду Єнти такі перепони — ніщо.
4
Маріяш і фараон
Маріяш і фараон[27]
У єпископа Солтика серйозний клопіт. Навіть щирою молитвою не вдається прогнати ті думки. У нього пітніють руки, він прокидається на світанні разом із птахами, а спати з певних причин лягає пізно. Його нерви ніколи не відпочивають.
Двадцять чотири карти. Роздають по шість, одну тягнуть з колоди — вона буде козирем, яким можна буде бити інші масті. Єпископ заспокоюється лише тоді, коли сідає за гральний стіл, точніше, тоді, коли на столі уже лежить козирна карта. На нього в ту мить сходить щось на кшталт благословення. Розум досягає приємної рівноваги, чудесного aequilibrium, зір зосереджується на столі й картах, просто пожирає їх. Дихання вирівнюється, піт на чолі висихає, руки перестають тремтіти, набувають швидкості й точності, пальці спритно тасують карти і викидають їх одна за одною. Це мить особливої насолоди, єпископ ладен був би жити надголодь, відмовитися від усіх тілесних утіх заради цього моменту.
У маріяш єпископ грає з достойними суперниками. Нещодавно, коли сюди прибув з паломництвом перемиський канонік, грали до ранку. Грає з Яблоновським, Лабенцьким, Коссаковським, але йому все мало. Тому останнім часом трапляється й дещо інше. Йому незручно про це думати.
Він знімає через голову єпископське облачення, перевдягається у звичайне собі вбрання, на голову надягає шапку. Про це знає лише його камердинер Антоній — сказати б, член родини. Але той жодним жестом не зраджує подиву. Єпископові не можна дивуватися, єпископ — то єпископ, він знає, що робить, коли велить везти його до підміських корчем, де грають у фараона на гроші. За стіл сідають випадкові купці, шляхтичі-подорожани, гості з-за кордону, чиновники, що везуть листи та грамоти, а також різні авантюристи. У тих задимлених і не надто чистих корчмах здається, ніби грає цілий світ, ніби карти поєднують людей краще, ніж віра чи мова. Досить сісти за стіл, розгорнути перед собою віяло з карт — і все стає зрозумілим без слів. Треба лише грати так, щоб мати з того зиск, щоб забрати увесь виграш. Єпископові здається, що це — нова мова, яка ріднить усіх на один вечір. Коли йому бракує готівки, він посилає по єврея, але позичає лише невеликі суми. Для більших у нього є вексель від житомирських євреїв — когось на кшталт його банкірів; кожну позичку він завіряє своїм підписом.
Грає кожен, хто сідає за стіл. Ясна річ, єпископ волів би добірнішого товариства, але в рівних йому грошей якраз небагато, найбільше їх мають заїжджі гендлярі або турки, чи якісь офіцери, чи ще хтось, люди з нізвідки. Коли банкір висипає гроші на стіл і тасує карти, кожен, хто хоче грати проти нього, сідає до столу з власною колодою. Гравець бере з неї одну або й більше карт, розкладає їх перед собою, а згори кладе ставку. Закінчивши тасувати,
