Книги Якова - Ольга Токарчук

Де очі були, там глибокі ями,

Де мозок жив — якісь смолисті плями.

— Хорони нас, Господи, від усього злого, — шепоче ксьондз і відкладає книжку. А такою милою здавалася та жіночка…

І раптом усвідомлює, що йому зараз як ніколи потрібен той дитячий ентузіазм, який наповнював його під час писання. Інакше він загине, зітліє серед тієї осінньої вогкості, як опалий листок.

Ксьондз сідає за стіл, встромляє ноги в капці з вовчої шкіри, що їх пошила служниця, аби він не мерз, поки годинами сидить непорушно і пише. Розгортає папір, гострить перо, розтирає задубілі руки. Щороку о цій порі йому здається, що він не переживе зими.

Отець декан Хмельовський знає світ лише з книг. Щоразу, коли він сідає у своїй бібліотеці у Фірлеєві й бере з полиці чи то важкий фоліант, чи скромний томик ін-октаво, йому здається, ніби він вирушає в подорож до невідомої країни. Ця метафора йому подобається, він всміхається до себе і вже шукає для неї красиву форму. Йому легше писати про цілий світ, ніж про себе самого. Завжди чимось захоплений, він ніколи не зважав на себе, подій свого життя не занотовував, і тепер йому здається, ніби в нього нема біографії. Якби ця дама, що пише похмурі вірші, запитала його, хто він такий і як прожив свої літа, він не знав би, що відповісти. І якби вирішив написати життєпис, то вийшло б ледве кілька сторінок — навіть не книжечка, не томик ін-октаво, а маленька брошурка, шпаргалка, крихітне житіє несвятого з образком. Ні тобі паломник, ні дослідник чужих країн.

Він вмочає перо в чорнило і якусь мить тримає його, занісши над папером, а потім розмашисто починає:

«Історія життя Його Милості ксьондза Йоахима Бенедикта Хмельовського герба Наленч, пароха Фірлеєва, Підкаменя та Янчина, декана рогатинського, скромного пастиря Господньої отари, власною рукою і простою мовою для доброго розуміння списане і до рук Читача ad usum[34] віддане».

Назва займає йому пів сторінки, тож ксьондз бере наступний аркуш, але його рука задубіла й більше написати нічого не може або не хоче. Коли він написав оте «Читача», перед його очима виринула Дружбацька, та сухорлява жіночка зі строгим обличчям і виразними очима. Ксьондз обіцяє собі прочитати її вірші, але не чекає від них нічого особливого. Легкодухість. Легкодухість, а на додачу — нестерпний натовп грецьких богів.

Йому шкода, що вона поїхала.

Підсунувши до себе черговий аркуш, він вмочає перо в каламар. Що писати далі? — міркує він. Його життєпис — це історія книжок, які він прочитав і написав. Мати, побачивши Бенедиктову цікавість до книг, вислала його на науку до львівських єзуїтів, коли йому було п’ятнадцять. Це рішення значно покращило його взаємини з вітчимом, який його не любив. З того часу вони майже не зустрічалися. Після єзуїтів він одразу пішов до семінарії і невдовзі прийняв свячення. Його перша робота була в маєтку Яблоновських — він став вихователем лише на п’ять років молодшого за нього Димитрія. Там навчився вдавати з себе старшого, ніж він є насправді, а ще — говорити вічно повчальним тоном, через який багато хто й досі його недолюблює. У Яблоновських йому дозволяли користуватися чималою бібліотекою, і там він відкрив для себе Кірхера та «Orbis pictus» Коменського[35]. Рука його, непокірна служниця, сама рвалася до писання, особливо першої весни — вогкої й задушливої, — яку він там прожив. Особливо, коли поруч проходила її милість Йоанна Марія Яблоновська, мати Димитрія та дружина господаря (про останнє ксьондз намагався не думати). Закоханий до нестями, приголомшений почуттям, неприсутній духом, слабкий, він боровся із собою з усіх сил. Аби нічим не зрадити себе, він по вуха поринув у роботу й написав для коханої книжечку для богослужінь. Таким способом йому вдалося відокремити від себе кохану, так би мовити, знешкодити її, освятити й уподібнити до ангела, і коли він вручав їй рукопис (ще за кілька років до того, як він, виданий у Львові, здобуде чималу популярність і витримає кілька перевидань), почувався так, неначе взяв із нею шлюб, поєднався і в ту мить віддавав їй дитину від їхнього зв’язку. «Цілий рік Божий»[36], молитовник. Тоді він і зрозумів, що писання рятує.

Йоанна перебувала в небезпечному для багатьох чоловіків віці між віком їхньої матері та віком коханки. А проте еротична зваба материнства була доволі невиразною, і в ній можна було купатися нескінченно. Уявляти собі, наче занурюєш обличчя у м’які мережива, вдихаєш легкий пах трояндової води й пудри, відчуваєш тендітність шкіри, вкритої персиковим пушком, уже не такої пружної, як у молодої дівчини, але теплої і м’якої, як замша. Завдяки її протекції він отримав від короля Августа II невелику парафію у Фірлеєві й поїхав туди — двадцятип’ятилітній молодик із розбитим серцем. Сюди він притягнув свою бібліотеку і зробив для неї красиві різьблені шафи. Власних книг у нього було сорок сім, інші він позичав із монастирських бібліотек, з єпископської резиденції, з магнатських палаців, де вони часто лежали нерозрізані, як пам’ятки із закордонних подорожей. Два перші роки були важкими. Особливо зими. Тоді він зіпсував собі зір, бо сутінки западали рано, а він не міг перервати роботу. Саме тоді він написав дві дивні книжечки: «Утечу через святих до Бога» та «Мандрівку на той світ»[37]. Останньої не наважився видати під власним іменем. На відміну від молитовника, вони не мали великого успіху і десь загубилися в надрах бібліотек. Ксьондз зберігає по кілька примірників кожної тут, у Фірлеєві, в спеціальній скрині, яку звелів оббити бляхою і замкнути на солідні замки на випадок пожежі, крадіжки чи інших катаклізмів, від яких страждають звичайні бібліотеки. Він добре пригадує, яким був його молитовник, як пахла палітурка з простої чорної шкіри. Це дивно, але пам’ятає він і те, якою на дотик була рука Йоанни Яблоновської; у неї була звичка класти свою руку поверх його, щоб заспокоїти. Пригадує і ще дещо: тендітну м’якість її прохолодної щоки, коли одного разу, геть утративши голову від любові, він наважився її поцілувати.

От і все його життя. Його опис вийшов би, мабуть, не довшим, ніж заголовок. Його кохана померла незадовго до виходу «Нових Атен» — їх він також писав із любов’ю.

Усі ті події останніх днів Господь послав йому, мабуть, для того, щоб він почав пригадувати своє життя. В обличчі Коссаковської він розпізнав риси її старшої сестри, а пані Дружбацька багато