Книги Якова - Ольга Токарчук
У бет-мідраші
У бет-мідраші[23]
Еліша Шор, який через густу бороду схожий на патріарха, тримає онуку на руках і носом лоскоче її животик. Дівчинка весело сміється, розтуляючи ще беззубий ротик. Відкидає голівку назад, і її сміх наповнює кімнату. Нагадує голубине воркування. Потім з пелюшок починають падати на підлогу краплі, і дідусь чимдуж віддає дитину її матері Хаї. Хая передає її іншим жінкам, і мала зникає десь у надрах дому. Стежинка сечі позначає її шлях на вичовганих дошках підлоги.
Шор мусить вийти з дому в прохолодний жовтневий полудень, аби перейти до сусіднього будинку, де міститься бет-мідраш і звідки, як і зазвичай, долинає гамір чоловічих голосів: здається, ніби це якийсь базар, а не місце, де студіюють святі книги. Шор прямує до дітей, які вчаться тут грамоти. У родині багато дітей; в самого Шора уже дев’ятеро онуків. На його думку, надмірної волі дітям давати не можна. До обіду — наука, читання й молитва. Потім — робота в крамниці, допомога вдома й навчання практичних речей, як-от ведення рахунків чи ділова кореспонденція. А ще — догляд за кіньми, рубання дров і складання їх у акуратні стоси, дрібний ремонт домашнього начиння. Все це колись їм стане в пригоді. Людина мусить бути самодостатньою, вміти всього потроху. І щось одне — краще за інших. Те, що дозволить вижити. Треба стежити, до чого дитина хилиться серцем — тоді помилки не буде. Дозволяє Еліша вчитися й дівчаткам, щоправда, не всім і не разом із хлопцями. У нього соколине око, він бачить дітей наскрізь і одразу знає, з кого буде кмітлива учениця. На менш здібних і легковажних шкода часу, хай краще будуть вірними дружинами і народять багато дітей.
Дітей у бет-мідраші одинадцятеро, майже всі — його онуки.
Самому Еліші невдовзі виповниться шістдесят. Він сухорлявий, жилавий та імпульсивний. Хлопці, чекаючи вчителя, знають, що зараз прийде дідусь, щоб усе проконтролювати. Старий Шор робить це щодня — за умови, що він у Рогатині, а не мандрує у своїх торгових справах.
Приходить він і сьогодні. Крокує швидко, як завжди, на його чолі — дві вертикальні зморшки, що додає йому суворості. Але він не збирається лякати дітей. Стежить, аби не забути до них усміхнутися. Спершу дивиться на кожного з дітей зокрема — з насилу приховуваною ніжністю. Звертається до них хрипкуватим голосом, дещо приглушеним, як сурдиною, і виймає з кишені кілька великих горіхів. Вони справді велетенські, завбільшки з абрикоси. Тримає їх у жменях і підсуває хлопчикам під ніс. Вони дивляться з цікавістю, мабуть, гадають, що він зараз ці горіхи їм роздасть, але їх чекає розчарування. Старий бере один горіх і, стиснувши його дужою кістлявою рукою, розлускує. Потім показує його хлопчикові, що стоїть скраю, — це Лейбко, син Натана.
— Що це?
— Горіх, — упевнено відповідає Лейбко.
— З чого він складається? — тепер він підсуває горіх наступному хлопцеві, Шломо. Той уже не такий певний. Він дивиться на дідуся й моргає:
— Зі шкаралупи і ядра.
Еліша Шор задоволений. На очах у хлопчиків він виймає ядро горіха і їсть його, задоволено заплющивши очі й плямкаючи. Це дивно. Малий Ізраель з останньої лави починає сміятися з дідуся — той так смішно закочує очі.
— Е, це надто просто, — несподівано серйозно каже Еліша Шломо. — Поглянь: ось тут іще перетинка всередині та плівочка, що вкриває ядро.
Він обіймає їх усіх і підводить ближче, щоб вони придивилися до горіха.
— Погляньте-но уважніше.
Усе це — задля того, щоб пояснити хлопчикам, що з Торою все точнісінько так само. Шкаралуща — це горішній шар Тори, прості оповідки, описи подій. Далі — глибше. Діти пишуть на своїх табличках чотири літери: пей, реш, далет, шин. Коли літери готові, Шор велить їм прочитати написане: кожну літеру окремо і всі разом.
Шломо декламує віршик, але, здається, нічого в ньому не розуміє.
— П, пшат, — це сенс дослівний. Р, ремез — сенс переносний. Д, драш — те, що кажуть книжники. С, сод — сенс містичний.
На слові «містичний» він починає заїкатися, як його матір. Як же він схожий на Хаю, зворушено думає Еліша. Це спостереження його тішить, усі ці діти — його кровинки, в кожному є його частинка; він — наче поліно, яке рубають, і з нього летять тріски.
— Як звуться чотири ріки, що витікають з Едему? — питає він іншого хлопчика з великими відстовбурченими вухами і худорлявим обличчям. Це Гілель, онук його сестри. Він відповідає на одному подиху: Фісон, Ґіхон, Гіддекель і Євфрат.
Входить Берек Сметанкес, учитель, і бачить сцену, яка гріє серце. Еліша Шор стоїть серед учнів і розповідає. Вчитель мило всміхається, щоб сподобатися старому, закочує очі. У нього дуже світла шкіра і майже біле волосся — звідти і його прізвисько. Чесно кажучи, він панічно боїться цього худорлявого старого і не знає нікого, хто його не боявся б. Може, хіба що обидві Хаї, велика й мала — донька й невістка. Ті собі крутять старим, як їм заманеться.
— Було колись четверо великих мудреців: бен Асаї, бен Сома, Еліша бен Абуя та ребе Акіба, — починає оповідь старий. — Один за одним увійшли вони до раю. Бен Асаї побачив і помер.
Еліша Шор робить драматичну паузу і, звівши догори брови, спостерігає, яке враження справили його слова. Малий Гілель аж відкрив рота від подиву.
— Що це означає? — питає Шор, але ніхто з хлопчиків, ясна річ, не відповідає, тож старий піднімає палець і закінчує:
— А це означає, що він увійшов у ріку Фісон, назву якої тлумачать так: «вуста, що навчаються дослівного сенсу».
Шор випрямляє другий палець і каже:
— Бен Сома побачив і збожеволів. — Старий корчить гримасу, і діти хихочуть. — А це що означає? Означає, що ввійшов він у ріку Ґіхон, назва якої мовить: «людина, що бачить лише сенс алегоричний».
Він знає, що діти небагато розуміють із його слів. Байдуже. Головне, щоб вивчили це напам’ять. Згодом зрозуміють.
— Еліша бен Абуя, — продовжує він, — поглянув і став відступником. Це означає, що він увійшов у ріку Гіддекель і заплутався серед безлічі можливих тлумачень.
Тепер він трьома пальцями вказує на малого Ізраеля, який починає крутитися.
— І
