Метелик над річкою - Шайна Даймонд

Перш ніж взятися до роботи, ми десь годину сиділи на старій запиленій канапі у бабусиній вітальні, пили каву і їли мої улюблені лимонні тістечка, які матуся завбачливо приготувала вчора увечері і не забула прихопити з собою. 

Не те щоб мама надміру цікавилася моїми справами та дуже тямила у моїй професії, – вона просто щиро раділа, що я можу займатися улюбленою справою та ще й плюс до всього провадити розкішне життя. Тому коли вона ніби між іншим спитала, чи працюю я зараз над новою книжкою – я лише ствердно кивнула, не вдаючись у подробиці. 

А що я мала їй сказати? Ні, мама щиро раділа за мене і пишалася моїми творчими успіхами, але все ж не настільки, щоб безупинно говорити про мій творчий шлях та знати на пам'ять всі мої романи. 

Її студенти були фанатами моїх романів. 

Колеги по роботі неодноразово навантажували її книжками та постерами з проханням отримати мій автограф. 

Кілька разів я навіть відвідувала творчі вечори, які мамині знайомі організовували виключно на мою честь. 

І попри все це глибоко в душі я знала, що мама не вважає мій фах чимось важливим і серйозним, вартим більшої уваги та шани. Я писала і вважала свої книжки неповторними і унікальними світами, якими вони направду й були в очах моїх читачів, в той час як мама гортала сторінки моїх романів з частково поблажливою усмішкою, незмінно видаючи після прочитання: «Бачиш, доню, як гарно у тебе все вийшло». 

І на цьому все! Ніякої конкретики, критики або більшої емоційності я не могла від неї добитися. Так, мама любила класичну літературу, тому обраний мною жанр детективу, можливо, не надто її приваблював, та все ж… 

От якби я була, скажімо, медиком і кожного дня рятувала людські життя, то ставлення мами до мого фаху і мене самої в цілому було б зовсім інакшим. 

Лимонне тістечко солодко-кислою грудкою застрягло у мене в горлі, варто мені було згадати про того, без чийого фатального втручання у несподіваний хід мого життя я б тут зараз не сиділа. Я тішила себе думкою, що принаймні тіло того молодого хірурга знайшов його кращий друг і воно не лишилося десь на дні річки, обгризене рибами, рачками та іншими дрібними мешканцями водойм. Належний чин поховання та могила, біля якої можуть поплакати рідні та близькі – ось і все, чого, мабуть, хочеться тим, хто відійшов у потойбіччя. 

І хоч за останні кілька днів я переконала себе в тому, що моя совість чиста і що ця подія не що інше, як нещасний випадок… Випадок, який для мене самої обернувся щастям, бо я отримала другий шанс на життя – не думати зовсім про життя іншої людини, яке обірвалося не без моєї участі я не могла. 

У дууууже фантастичній версії подій мені думалося, що лікар з волоссям кольору меду міг так само потонути, якби за таких самих обставин повертався зі своїм другом з власної парубоцької вечірки і раптом йому заманулося поплавати. Тоді я була б тією, хто наступного ранку дізнався б про цей нещасний випадок з новин. 

Я не була б дівчиною, яка зависла між роллю жертви і вбивці. 

Ще я знала, що хоч молодий хірург і був похований відповідно до обряду, а його тіло належним чином помістили у труну, попередньо одягнувши у бездоганно підігнаний смокінг, який готувався для весілля… Словом, я була певна, що йому зараз абсолютно байдуже, чи поховали його тіло і хто плаче на його могилі. 

Бо він не збирався вмирати та ще й у такий дурний не логічний спосіб. 

Не те щоб я не вважала себе вартою того, аби заради мене хтось ішов на жертви. Якось на мене вчинила замах одна з фанаток моєї творчості через те, що їй не сподобався фінал моєї книжки. Та дамочка, з вигляду якої і не скажеш, що у неї «не всі вдома», припхалася на презентацію і коли я підписувала їй аж п’ять екземплярів роману – раптом дістала із сумочки якусь пластикову ємність, спокійно відкрутила ковпачок і одним різким рухом вихлюпнула мені в обличчя рідину. 

То виявилася кислота! 

Мене врятувало те, що я інстинктивно встигла затулити обличчя товстеньким детективним романом, який саме й підписувала, тому основна маса їдкого вмісту ємності потрапила на дуже, – трясця! – гарну обкладинку, яку ми з моєю командою підбирали та оформляли близько тижня. А що презентація відбувалася взимку, то на мені була щільна в’язана кофта, тому ті кілька крапель кислоти, що потрапили мені на плечі і груди – хоч і дісталися до шкіри, проте серйозних опіків не завдали. Мені навіть рубців не лишилося, але суть не в тому. 

Все би обійшлося не так трагічно, а я б відбулася лише переляком, але коли мій тодішній агент, що завжди перебував поряд під час усіх моїх творчих зустрічей і презентацій – не накинувся на ту небезпечну особу і не спробував її скрутити і забрати подалі від мене, поки організаторка вже викликала копів… 

Ніхто й гадки не мав, що схиблена фанатка раптом зуміє вихопити з кишені пальто звичайну довбану викрутку, яку по саме руків’я встромить моєму агенту в шию. 

…Їй просто не сподобалося, що у фіналі книжки головна героїня загинула. 

Через одного вигаданого персонажа одна реальна людина вбила іншу реальну людину! 

І сталося це через мене. 

Після того випадку я приходила до тями майже пів року… 

– Що б ти зараз не писала, донечко, я бажаю тобі успіху.