Метелик над річкою - Шайна Даймонд

– Пливи, Русалонько, пливи! Ти мусиш вибратися, мусиш пливти! 

Я борсалася у воді – темній і в’язкій, мов кленовий сироп, але вибратися не могла. Безліч кістлявих і позбавлених плоті рук чіплялися за моє волосся, одяг, руки і ноги, безжально утримуючи під водою. Надривний дитячий голос кричав мені з берега і попри шум у вухах я розрізняла благання пливти чимдуж, а також впізнала голос. Якимось дивом мені вдалося рвонутися вгору, звільнившись на мить від рук скелетів і вистромити голову на поверхню. Як і очікувалося, голос належав Мишці – маленькій дівчинці, що любила колекціонувати фотографії, гуляючи зі своїм дідусем. 

Я розтулила рота, але не для того, щоб ковтнути повітря, а щоб спитати у малої, – чому вона так кричить і куди мені пливти. Помітила також, що все у дитині було таким, як я і запам’ятала в нашу першу зустріч, окрім волосся. 

Її довгі русяві пасма, що тоді були заплетені у смішні кіски – тепер мали якийсь брудно-зелений колір і неохайно спадали на плечі і груди, виглядаючи мов сплутані рибальські сіті, що надто довго пролежали у воді. 

Я насилу розліпила губи, які чомусь були пошерхлі і дуже сильно боліли, але з рота мого не видобулося ані звуку. Натомість я раптом закашлялася, після чого з горла у мене вилетів великий синій метелик. 

– Морфо! – крикнула Мишка і побігла геть від берега, несамовито махаючи руками у повітрі і намагаючись схопити метелика. Я захрипіла, силкуючись крикнути їй, щоб зачекала на мене, але дівчинки вже не було видно за густими кущами молодого верболозу. 

Мене знову затягли під воду скелети і перед очима затанцювали бульбашки, а у вухах зашуміло. Я перестала пручатися, намагаючись вирватися з кістлявих рук і просто заплющила очі, дозволяючи тілу іти на дно. Якщо загибель неминуча, то для чого зайвий раз витрачати сили на боротьбу за життя? 

Варто було цій думці майнути у моїй голові, як скелети раптом замість того, щоб і надалі висіти на моїх кінцівках – натомість потягнули мене вгору й виштовхнули з води прямісінько на берег, де якийсь час я кашляла і відпльовувалася, впавши навколішки і здригаючись усім тілом, аж доки не підвела голову і не глянула перед собою. 

На березі було щось, накрите білим простирадлом. 

Те щось я безпомилково ідентифікувала як тіло людини, накрите з головою, от тільки… 

Простирадло тремтіло і рухалося по всій довжині, ніби під ним звивалося багато чогось дрібного і живого. Я не відчувала страху, коли поповзла вперед і взялася за край. Збиралася чимдуж стягнути його і глянути, що рухається під ним, проте біле накриття саме раптом піднялося вгору, мов віднесене сильним вітром, а з під нього у повітря здійнялося сотні синіх метеликів, точнісінько таких, як той, за яким погналася Мишка. 

Я інстинктивно подалася назад, не вважаючи подібне явище красивим, сині ж метелики раптом набули форми велетенської людської голови, що широко роззявила рота, видаючи справжній людський крик. 

Розпачливий і болісний, тужливий крик жінки. 

Крик, який я вже чула колись. 

Я сама розкрила рота, збираючись закричати, але «голова з метеликів» всім роєм кинулася на мене і повалила на пісок, ну а синьокрилі морфо напхалися мені до рота, не дозволяючи зробити вдих…