Метелик над річкою - Шайна Даймонд

Як я вже й казала, ніяка робота мене не страшила ще з часів мого тінейджерства,  але коли я сама-одна опинилася в старезній тісній комірчині, то деякі мої ще геть дитячі страхи далися взнаки. 

Найголовнішим серед них безсумнівно була арахнофобія. 

О, я пам’ятаю, як колись давно шанувальники на обговоренні одного з моїх відомих тоді романів, (а невідомих у мене ніколи й не було), – взялися дуже жваво коментувати те, що майже в кожному творі мого авторства обов’язково хтось із персонажів до втрати свідомості боїться павуків. Окремі «знавці» моєї творчості впевнено зазначали у коментарях, що дана особливість є підсвідомим проявом моєї реальної арахнофобії, яка є настільки сильною і непереборною, що дісталася навіть до вигаданих мною героїв романів. 

Я тоді, звісно, посміялася нишком з їхніх вельми ґрунтовних висновків, але офіційно ні в чому так і не зізналася. 

І от, стоячи в тісній затхлій комірчині, підсвічуючи полички ліхтариком зі смартфона, тому що єдиний світильник під низькою стелею давненько згорів, ну а мама весь час забувала його замінити… Коротше кажучи, я подумки молилася, аби вкритий сірою від пилу густою павутиною пакунок ґрунту на нижній полиці, який був мені дуже потрібний – не ховав за собою когось, хто ту всю павутину довго й сумлінно сплітав. 

«Хапай і біжи!» – пошепки наказала я собі, правою ногою підпираючи двері, аби ті не зачинилися; правою рукою освітлюючи поличку і пакунок, який був джерелом потенційної небезпеки, лівою ж рукою намагаючись той пакунок схопити і якнайшвидше вибігти назовні. 

Мені майже вдалося дотягнутися до вкритої павутиною пластикової ручки пакунка, при чому довелося і ліву ногу підсунути ближче до полички, через що я ледь не на шпагат всілася, подумки хвалячи свою розтяжку, (що й казати – мені пощастило з генетикою, тому завжди легко вдавалося тримати тіло у хорошій формі). 

Смартфон у моїй правій руці тремтів і світло ліхтарика вихоплювало різний старий мотлох, який покійна бабуся накопичувала тут десятиліттями, ну а мама намагалася потроху оте все розібрати, але поки що не дуже успішно. Скільки б я не опинялася в цьому місці, а траплялося це – на моє щастя – не часто, то на гадку мені завжди приходила «Кімната на вимогу» з мого улюбленого фентезі про пригоди Гаррі Поттера, тільки дууууже маленька і позбавлена магії. 

Мабуть, не в такій і хорошій формі я була, адже несподівано переді мною постав вибір: або я дозволяю дверям зачинитися, але натомість зможу схопити клятий ґрунт – чи ж двері продовжую підпирати ногою, проте не зможу зняти з полиці пакунок. 

Але якщо я буду достатньо швидкою, щоб миттю схопити пакунок і рвонути до дверей, перш ніж вони з грюкотом і скрипом затраснуться, осипаючи мені на голову пил та шматки штукатурки… 

Я хитнулася вперед, підтягуючи праву ногу і одночасно з тим міцно вчепившись лівою рукою у пластикову ручку пакунка. 

Важкі дерев’яні двері пронизливо заскрипіли, надто швидко зачиняючись. 

Я рвонула назад, тягнучи за собою пакунок з полички і вже майже упираючись правим ліктем у двері, зберігаючи крихітну шпарину, крізь яку з коридору у комірчину проникало рятівне світло. 

Несподівано пакунок виявився важчим, ніж мені здавалося, – а може просто папір з часом став не таким цупким і пластикова ручка відірвалася, лишившись в моїй руці… 

Цілком очікувано я встигла помітити на поличці під стіною доволі велике й чорне волохате створіння, що швидко заворушило довгими лапками, сповзаючи на підлогу і опиняючись дуже близько від моєї ноги. 

Я сіпнулася, прибравши лікоть і мимоволі дозволивши дверям щільно зачинитися, ну а якщо ще й старий ржавий замок заклинить і я не зможу вибратися, доки хтось не рвоне ручку, знаходячись ззовні… 

А потім мій смартфон видав звичний звук, імітуючи вибух феєрверку – і ліхтарик на ньому погаснув, лишивши мене у цілковитій темряві!