Щиголь - Донна Тартт
— Второпав.
— Дуже добре. Одне слово, — я обмацав кишені, шукаючи сигарети, яких у мене там не було, — якщо ти зі свого боку мене підтримаєш, якщо скажеш усе так, як я тебе прошу, коли мій клієнт зателефонує, я заплачу тобі десять відсотків від ціни комода.
— І скільки це буде?
— Сім тисяч доларів.
Платт засміявся — напрочуд щасливим і безтурботним сміхом.
— Татусь завжди казав, що всі ви, антиквари, — шахраї.
ХІІІ
Я повісив слухавку, відчувши велику полегкість. Місіс Барбур мала свою частку другосортного й третьосортного антикваріату, але вона також мала чимало солідних речей, і мені було тривожно думати, що Платт може розпродати всі ці речі в неї за спиною, сам не розуміючи, що він витворяє. І я не міг звинуватити себе в тому, що скористався ситуацією, бо якщо хтось і полюбляв уплутуватися в усі можливі халепи, то це Платт. Хоч я багато років уже не згадував про його виключення, але обставини були тоді так приховані, що справді йшлося про якусь дуже серйозну провину, яка в менш закритому навчальному закладі не обійшлася б без поліції. Та історія в дивний спосіб заспокоїла мене, отже, я мав підстави сподіватися, що він забере свої гроші й не базікатиме зайвого. Крім того, якщо хто міг притиснути або залякати Лусіуса Ріва, то це був Платт, найперший у світі сноб і забіяка, яких мало.
— Містер Рів? — чемно запитав я, піднявши слухавку.
— Лусіус, будь ласка.
— Ну, гаразд, Лусіусе. — Його тон змусив мене похолонути від гніву, але знання того, що я маю Платта у своєму рукаві, зробило мене більш самовпевненим, аніж я мав підстави бути. — Ви мені телефонували? Що ви хотіли мені сказати?
— Думаю, не те, чого ви чекали, — почув я швидку відповідь.
— Справді? — безтурботно відповів я, хоч його тон мене стривожив. — Ну то гаразд. Поінформуйте мене.
— Думаю, і ви, мабуть, зі мною згодні, що нам ліпше зробити це в приватній розмові.
— Гаразд. Може, зустрінемося у центрі? — швидко відгукнувся я. — Бо останнього разу ви люб’язно запросили мене до свого клубу.
XIV
Ресторан я вибрав у Трайбеці — досить далеко в діловій частині міста, щоб я міг не боятися зустрітися з Гобі або з кимось із його друзів, але такий, де молоді завсідники, я сподівався, зможуть вибити Лусіуса Ріва з рівноваги. Гамір, світло, розмови, нещадний тиск тіл: для моїх свіжих розбуджених почуттів усе здавалося тепер гострим, непритупленим, і мене так і накрило запахами: вина й часнику, парфумів і поту, курчати, яке шкварчало на тарелі в лимонному жирі і яке поквапно винесли з кухні, — а ще бірюзові канапи, а ще яскраво-помаранчева сукня дівчини, яка сиділа за столом поруч, була як промислові хімікати, що бризкали мені просто у вічі. Мій шлунок закипав нервами, і я жував антацид зі згортка, який мав у кишені, коли підняв голову й побачив, як вродлива, вкрита татуюваннями адміністраторка, така собі млява й байдужа жирафа, ліниво веде до мого столу Лусіуса Ріва.
— Вітаю, — сказав я, не підводячись, щоб його привітати. — Радий вас бачити.
Він кинув навколо сердитим поглядом.
— Хіба ми неодмінно мали сидіти тут?
— Чом би й ні? — байдуже запитав я.
Я умисне обрав стіл на самому проході, не там, де доводилося б кричати, але й не там, де гамір дозволив би нам розслабитися; більше того, я звелів поставити для нього стілець так, щоб сонце світило йому у вічі.
— Це безглуздо.
— О, пробачте. Якщо тут сидіти вам незручно… — Я кивнув у бік зосередженої в собі жирафи, яка повернулася на своє місце й ліниво хитала стегнами.
Переконавшись у тому, що ресторан переповнений, він сів. Хоч він був підтягнутий та елегантний у своїй мові й жестах, а його костюм — модно скроєний для чоловіка його віку, його поведінка нагадувала мені рибу-фугу або мультяшного кінного полісмена, накачаного велосипедним насосом: роздвоєне підборіддя, ніс картоплиною, вузька щілинка рота, й усе це стяглося досередини обличчя, яке палахкотіло апоплексичним червонястим кольором.
Принесли страву: азіатський ф’южн із зеленою цибулею та підсмаженими морськими гребінцями; з виразу обличчя Ріва я зрозумів, що не вельми догодив його смаку, і став чекати, що він хоче мені сказати. У моїй нагрудній кишені лежала скопійована на чисту сторінку однієї з давніх чекових книжок Велті накладна, яку я датував п’ятьма роками тому і яку мав намір показати лише в крайньому випадку.
Він попросив принести йому виделку. Зі свого трохи грізного тареля з «креветками а-ля скорпіон» він повитягував архітектурні прикраси з овочів і поклав їх на край посудини. Потім подивився на мене. Його маленькі й гострі очі були яскраво-блакитними на обличчі кольору рожевої шинки.
— Я знаю про музей, — сказав він.
— Що знаєте? — запитав я після розгубленої мовчанки.
— О, я вас прошу. Ви чудово знаєте, про що я говорю.
Я відчув, як мене кольнуло страхом десь у попереку, хоч і намагався не відривати погляду від тарілки. Білий рис та обсмажені в олії овочі, найдешевша страва в меню.
— Якщо ви не проти, то я не хотів би говорити про це. Тема надто болюча.
— Так, можна собі уявити.
Він сказав це в такому глузливому й провокативному тоні, що я рвучко підняв голову.
— Моя мати загинула, якщо ви хочете нагадати мені про це.
— Так, вона загинула. — Тривала пауза. — І Велтон Блеквелл також.
— Це правда.
— Атож, про це було написано в газетах. Усі про це знали. Але, — він ковзнув кінчиком язика по своїй верхній губі, — ось що мене дивує. Чому Джеймс Гобарт розповідає цю легенду кожному в місті? Про те, як ви прийшли до нього з перснем його компаньйона? Тому що якби він тримав свій рот закритим, ніхто ніколи не поєднав би вас із ним.
— Я вас не розумію.
— Ви дуже добре розумієте, про що я кажу. Ви маєте щось таке, що
