Твори - Гі де Мопассан

Туан, аж упрівши з хвилювання, з нудоти, з тривоги, бурмотів:

— У мене це одне оце зараз вивелося, під лівим боком.

Жінка засунула в ліжко довіу кощаву руку й витягла

друге курча спритно й обережно, як баба-пупорізка.

Сусідам захотілося подивитись на нього. Курча передавали з рук у руки й розглядали, немов якесь диво.

Далі двадцять хвилин не було жодного курчати, зате потім вилупилося аж четверо.

Глядачі загомоніли. А Туан усміхався, задоволений таким успіхом, — він починав пишатися своїм незвичайним батьківством. Ще б пак, не часто побачиш такого, як він! От уже, правда, дотепник!

Він оголосив:

— Шестеро! От, сто чортів, які хрестини!

Люди голосно засміялися. До шинку напхалися нові відвідувачі. Решта ще чекали під дверима. Всі питали одне одного:

— Скільки там у нього?

— Шість штук.

Тітка Туан віднесла до квочки цей новий приплід, а та розгублено квоктала, настовбурчивши пір’я й широко розгортаючи крила, щоб накрити всіх своїх курчат, число яких зростало на очах.

— Ось іще одне! — гукнув Туан.

Проте він помилився — їх було троє! Оце так успіх!

Останнє вилупилося о сьомій годині вечора. Всі яєчка були добрі! І Туан, що аж нестямився в радості, переможно цілував у спинку тендітного голопуцька, трохи не задушивши його губами. Він хотів залишити останнє курчатко в ліжку до другого дня, охоплений материнською ніжністю до манюсінької істоти, якій дав життя, — але стара віднесла й це, як інших, не слухаючи чоловікових нарікань.

Захоплені свідки почали розходитися, обговорюючи цю подію; один тільки Орлявіль, що лишився останній, запитав:

— Дядьку Туане, ти ж мене першого пригостиш смаженими курчатами, правда?

На думку про смаженину Туанове обличчя засяло, і товстун відповів:

— Певна річ, пригощу, мій зятечку!

Бомбар

Життя йому частенько було не до вподоби. Бомбарові, Сімону! Мав він зроду надзвичайний нахил до байдикування, а перебороти в собі оту ваду не було в нього ніякої охоти. Кожне зусилля, розумове чи фізичне, кожен рух задля якоїсь потреби виснажував його — так йому здавалося — до краю. Тільки, було, почує про якусь поважну справу, зараз перестає слухати, бо розумом був нездатний ні до роботи, ні навіть до турботи.

Батько його торгував у Кані новомодними виробами, а він аж до двадцяти п’яти літ, як казали в родині, тільки «бомби стріляв». А що Сімонові батьки частіше бідували, ніж розкошували, то йому завжди бракувало грошей.

З себе високий, опасистий, гарний на вроду, з баками за нормандським звичаєм, з свіжим обличчям, синьоокий, хоч і дурний, та веселий завжди, з помітним уже черевцем, красувався він, мов той провінціал у свято, в таких убраннях, що аж очі в себе вбирали. Галасував, реготав, вимахував руками при нагоді й без нагоди, вихвалявся веселою своєю вдачею — впевнено, наче комівояжер. Він вважав, що життя тільки для того й створене, щоб бавитися та жартувати, а коли доводилось йому приборкувати бурхливі свої веселощі,— тільки очима лупав, немов спросоння, не спромагаючись навіть на журбу.

Бідкаючись повсякчас за грішми, Бомбар мав звичку приказувати:

> —г За десять тисяч ренти я ладен би хоч катом стати.

Ця його приказка навіть вславилася поміж його знайомими.

Щороку виїжджав він на два тижні до Трувіля. Звав він це «відбувати свій сезон».

Оселявся у своїх кузенів, що поступалися задля нього однією кімнатою, і, раз прибувши, аж до від’їзду щодня виходив на дощаний місток, на розлоге піскувате узбережжя й походжав собі там.

Виступав упевненим кроком, заклавши руки в кишені або за спину, в багатому вбранні, ясній жилетці, яскравій краватці, надівши капелюх набакир, з дешевенькою сигарою в зубах.

Ходив, зачіпаючи гарно вдягнених жінок, нахабно мі-рячи очима чоловіків, готовий завпеди зняти бучу і шукав… шукав… бо шукав-таки.

Шукав жінки, надіючись на свою показну постать, на зріст.

«Хай йому чорт! Знайду ж я нарешті поміж тими, що сюди приїздять, таку, якої мені треба!»

І він нюшкував, мов мисливський пес, мов нормандець, нюшкував, певний, що, раз тільки глянувши, впізнає ту, яка його озолотить.

Сталося те в понеділок зранку, що Бомбар муркнув сам до себе:

— От-то-то-то!

Була чудова погожа днина, пишався золотом та блакиттю липень, спека немов дощем з неба спадала. Розлогий берег вкрили люди, наче квітки в квітнику* цвіли розмаїтими барвами жіночі вбрання. Рибальські човни з темними вітрилами, стоячи майже нерухомо на блакитній воді, відбивалися в ній, купали, здавалося, свої щогли в прозорій глибині і ніби спали під гарячим сонцем десятої години. Стояли, як скам’янілі, проти дерев’яної гатки, ті при самому березі, ті далі трохи, інші зовсім далеко, розімлівши на гарячому сонці, лінуючись навіть ворухнутись, вилинути у вільне море чи повернути до пристані. А там, ген-ген ледве мріє оповитий густим туманом Гавр; над берегом, високо вгорі, ясніють дві білі цятки — то маяки Сент-Адрес.

Сказав собі Бомбар: «От-то-то-то!» — зустрівшись із нею третій вже раз та відчувши на собі її погляд, погляд жінки зрілого віку, досвідченої, сміливої, жінки, готової до послуг.

Він помітив її ще напередодні, бо вона теж, як видно, за кимсь уганяла. То була англійка, досить висока на зріст, кощувата трохи. Мандрівне життя, різні пригоди зробили з неї особу завзяту, що скоріше скидалася на чоловіка, а не на жінку. Непогана врешті, в простій, темній сукні, але в дивацькому капелюшку, які носять звичайно всі англійки, ступала вона твердо, дрібно. Очі в неї були досить

гарні, тільки червонуваті вилиці випиналися далеко, трохи задовгі зуби були завжди вискалені.

Дійшовши до пристані, Бомбар повернув назад — чи не зустріне її знову? Таки зустрів і скинув на неї палким оком. Той погляд казав: «Ось я, беріть мене!»

Та як до неї заговорити?

П’ятий раз повернув назад і от, наблизившись до нього, вона пустила з рук парасольку.

Він кинувся, вхопив, подав.

— Будь ласка, пані!

Вона на те:

— О, ви туше тшемний!

Вони ззирнулися. Він більше не здобувся на слово. Вона почервоніла.

Тоді, набравшись одваги, Бомбар вимовив:

— А гарна сьогодні погода!

Вона промимрила:

— Так! Розкішна!

Ще постояли одне проти одного ні в сих ні в тих — розходитись і не думали.

Аж вона нарешті:

— Ви довго в цей край?

Він одказав, осміхнувшись:

— Так, так! Житиму тут, доки схочу.

Потім додав раптом:

— Може б, ми пройшлися по гатці? Там такої днини дуже гарно.

Вона відказала, здаючись на просьбу:

— Я погожа.

І пішли поруч: вона ступала рівно, твердо, а він, розхитуючись, мов індик,