Твори - Гі де Мопассан

Через три місяці значні купці з міста Кан одержали якось зранку по великій білій листівці.

Стояло там:

«Пан Проспер Бомбар та пані Бомбар мають за честь сповістити Вас, що їхній син, Сімон Бомбар, візьме шлюб із пані Кет Робертсон, вдовою».

А з другого боку:

«Пані Кет Робертсон, вдова, має за честь сповістити Вас, що візьме шлюб з паном Сімоном Бомбаром».

Оселилися вони в Парижі.

Доходи в Бомбарової дружини становили п’ятнадцять тисяч франків певної ренти щороку. Сімон хотів мати по чотириста франків щомісяця на власні потреби. Мусив

довести, що палке його кохання варте такої жертви. Довів без труднощів і одержав те, чого бажав.

Зразу все йшло гаразд. Молода пані Бомбар не така-то була й молода; правду кажучи, всяке з нею бувало, отже, підтопталася трохи. Одначе, коли їй чого хотілося, так уміла повернути справу, що відмовитись не можна було ніяк.

Вона казала поважно, владно, з англійською вимовою:

— О Сімоне, будемо лежати.

І Сімон слухняно простував до ліжка, мов той пес, коли гукнуть на нього: «А до буди!»

Знала, як домогтися свого в усьому, вдень чи вночі, проти того годі було опинатися. А не сердилася, не заводила сварки, не гримала ніколи; подивитись, то хоч би тобі коли роздратувалась, образилась, щоб зачепило її за живе. Знала, як сказати, та й годі. І говорила, коли того їй було треба, так говорила, що кожен мусив коритися мовчки. Кілька разів був Сімон завагавсь, одначе, скорявся рад не рад перед чудною тією жінкою, перед її наказами, короткими та рішучими.

Проте жінчині поцілунки здавалися йому надто одноманітними, безбарвними, і він, маючи в кишені,4 з чого можна підшукати собі щось добірніше, розважався скільки хотів.

Берігся тільки надзвичайно.

Пані Бомбар те спостерегла — по чому, не міг він ніяк доміркуватись — і сповістила якось увечері, що найняла дім у Монті, де вони житимуть надалі.

Скрутні часи настали для Бомбара. Пробував розважатися в різний спосіб, але не міг він забути про щасливі свої перемоги над жіночою статтю, що так припала йому до серця.

Почав Бомбар ловити рибу вудкою. Напав на такі місця, що їх люблять пічкурі, де бувають коропи, плітки, де саме жирують звичайно лящі, знав, на що береться яка риба.

Але, дивлячись на поплавець, що тремтів на плинучій воді, думками літав десь далеко.

Заприятелював із завідувачем канцелярії в супрефекту-рі та з капітаном жандармерії. Грав з ними у віст вечорами в «Комерційній кав’ярні»,' а журливий його погляд, блукаючи по жировій чи бубновій дамі, роздягав їх до голого тіла, хоч загадкові ті постаті, не маючи ніг, з двома головами натомість, сплутували зовсім його думки, затьмарюючи привабні картини, які поставали в його уяві.

Нарешті Бомбар надумався, що зробити, хитро, по-нор-мандському надумався. Переконав жінку найняти служницю, таку, як йому було треба. Ні, не вродливу яку дівчину, кокетку, чепуруху, а так, здорову, червону на виду, крижасту, щоб нічого такого жінка не могла подумати. Заздалегідь домовився з тією служницею щодо своїх намірів.

Нараяв їм її директор тамтешньої митниці, Бомбарів приятель, услужний та прислужний, що за неї ручався всіляко. І пані Бомбар, повіривши, погодилася взяти той коштовний скарб.

Бомбар був щасливий, хоч раював з осторогою, з острахом, переборюючи величезні труднощі.

Від жінки, що не спускала його з ока, він міг вирватися на коротку тільки хвилину, то сяк то так улаштовувався, не маючи супокою.

Мізкував, як би придумати хитру якусь версію, так би мовити стратегічний маневр, і вигадав нарешті таку річ, що вдалася йому якнайкраще.

Пані Бомбар знічев’я рано лягала спати, а Бомбар грав вечорами у віст у «Комерційній кав’ярні» і вертався щодня додому якраз о пів на десяту. І владнав справу так, щоб Вікторіна чекала його в коридорі, на сходах, без світла.

Мав тоді п’ять вільних хвилин, не більше, оскільки боявся якоїсь несподіванки. Та зрештою п’яти хвилин час од часу було для палкої вдачі цілком досить. Опісля тицяв служниці в руку лущор, бо не скупився на розкоші, а вона швиденько бігла на горище в свою кімнату.

І Бомбар сміявся, тріумфуючи на самоті, промовляв уголос, мов той цирульник царя Мідаса, сидячи в очереті та закидаючи на верховодку:

— Пошив у дурні, моя пані?

І тією радістю, що він зумів пошити в дурні пані Бомбар, він справді надолужував те, чого не вдавалося спізнати, чого бракувало в пестощах, куплених на гроші.

Якось увечері Бомбар зустрівся, як завжди, на сходах з Вікторіною, але цього разу вона здалася йому якоюсь жвавішою, палкішою, ніж звичайно, і він пробув хвилин десять у коридорі на побаченні. Коли ж зайшов у спальню, то не застав там пані Бомбар. Його немов мороз узяв з-за плечей. Упав на стілець, і аж млосно йому стало.

З’явилася дружина з свічкою в руці.

Бомбар запитав її, тремтячи:

— Ти виходила кудись?

Вона спокійно відповіла:

— Була на кухні, напилася води.

Він заходився коло неї, силкуючись у такий спосіб заспокоїти її, коли, може, що подумала. Але вона, здавалося, була спокійна, щаслива, вірила йому, Бомбар і собі заспокоївся.

Вставши вранці, пішли до їдальні снідати. Вікторіна принесла котлети.

Коли вона поставила їх на стіл, пані Бомбар подала їй луїдор, який делікатно тримала двома пальцями, і промовила, як завжди, спокійно, поважно:

— Маєте, серце, двадцять франків. Ви їх позбулися вчора ввечері через мене. Повертаю їх вам назад.

Здивована дівчина взяла гроші, отетеріло поглядаючи на них, а в Бомбара очі з переляку все більшали та більшали.

Полонені

В лісі ні звуку, тільки чути легкий шелест снігу, що падає на дерева. Ще вдень почав іти дрібний сніжок, припорошуючи гілки крижаним мохом, вкриваючи сухе листя заростей легким срібним покровом, розстилаючи по дорогах величезний м'який білий килим, від якого ще більше поглиблювалась безмежна тиша цього океану дерев.

Біля дверей лісової сторожки молода жінка, засукавши рукави, рубала дрова на камені. Це була висока, ставна й дужа дочка лісу — дочка і дружина лісників.

З дому почувся голос:

— Ми сьогодні ввечері самі, Бертіно, йди додому, вже зовсім смеркло, а в лісі, мабуть, никають пруссаки й вовки.

Розколюючи оцупок сильними змахами, від яких напружувались її груди, лісничиха відповіла:

— Я скінчила, мамо. Йду, йду, не бійся, ще видно.

Потім вона внесла хмиз і дрова, склала їх біля вогнища,

вийшла ще раз, щоб зачинити віконниці, величезні віконниці з суцільного дуба, і, повернувшись нарешті, засунула двері важкими засувками.

Біля вогнища пряла її