Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

І раптом усе перестало мати значення. Вона відчула особливий шок, — як тоді, коли западає несподівана тиша, коли всередині все завмирає: над дверима задрипаного будинку вона побачила номер триста шістдесят сім.

«Я цілком спокійна», — подумала Даґні. Тільки час раптово припинив свій плин, розламавши її сприйняття на окремі уламки: спершу — момент, коли вона побачила номер; потім — коли подивилася на список мешканців у болотяному світлі, що падало з дверного отвору, і побачила слова «Джон Ґолт, 5, задня частина» (слова вишкрябала олівцем якась малописьменна людина); вона зупинилася біля сходів, дивлячись угору, на поруччя, що зникали в темряві, — аж раптом прихилилась до стіни, затремтівши від жаху і воліючи нічого не знати; потім вона зрозуміла, що йде; зрештою виникло якесь полегшення, вона піднімалася сходами без зусилля, сумніву чи страху, сходові майданчики залишалися внизу, рішуче відлунювали кроки, — наче імпульс цього невідворотного сходження, породжений силою її випростаного тіла, її плечей, високо піднятої голови й урочистої, екзальтованої певності, що від власного життя вона не може очікувати катастрофи — тільки не наприкінці цих сходів, що долати їх Даґні довелося аж тридцять сім років.

На горішньому поверсі вона побачила вузький коридор з темними плямами дверей. Даґні почула, як серед тиші поскрипують дошки під її ногами. Пальці натиснули на ґудзик дзвінка, і вона почула звук у невідомому просторі за дверима. Даґні зачекала. Почула, як коротко тріснула дошка десь на нижньому поверсі. Далеко на ріці натужно заревів буксир. Потім збагнула, що стоїть там уже досить довго, — бо наступна мить була більше схожа не на мить пробудження, а на мить народження: наче два звуки виштовхнули її з порожнечі: кроки за дверима і клацання замка. Та цілком опритомніла вона лише тоді, коли раптово усвідомила, що двері відчинено, а постать на порозі — це Джон Ґолт. Він буденно стояв у своєму коридорі, вдягнутий у широкі штани та сорочку. Лінію його талії косо окреслювало світло, що падало ззаду.

Вона розуміла: він намагається охопити сенс цієї миті, аналізує все, що їй передувало, і що настане потім, підбиває підсумки і намагається взяти події під свій контроль. І в момент, коли складка на його сорочці поворухнулась від подиху, він уже знав загальний підсумок: і цим підсумком стала радісна усмішка.

Нарешті Даґні змогла поворухнутися. Він узяв її за руку, затягнув до кімнати, вона відчула тиск його вуст на своїх, гнучкість його тіла, що контрастувала з її холодним пальтом.

Побачила усміх у його очах, відчула дотик уст знову і знову, обімліла в його руках, рвучко дихаючи, — ніби, піднімаючись нагору всіх цих п’ять прольотів, геть забула дихати. Її обличчя втиснулось у проміжок між його щокою і плечем — і вона обійняла його, торкаючись руками до щік.

— Джоне… ти живий… — це все, що вона змогла сказати.

Він кивнув, наче розуміючи, про що свідчили її слова.

Потім підняв з підлоги її капелюха, зняв з неї пальто, відклав убік, і роздивлявся з іскрою схвалення в очах її тонку і тремтливу постать. Провів долонею по тугому темно-синьому светрі з високим коміром, що надавав її тілу тендітності школярки і напруження бійця.

— Наступного разу вдягнись у біле, — мовив він. — Тобі личитиме.

Вона усвідомила, що вбрана так, як ніколи не вдягалася на люди. Так, як одягалась, коли залишалась удома, — наприклад, сьогодні, коли не змогла заснути. Даґні нарешті спромоглася засміятися: вона очікувала будь-яких перших слів, тільки не таких.

— Якщо наступний раз буде, — спокійно додав він.

— Ти про що?

Він замкнув двері:

— Сідай.

Вона стояла, оглядаючи кімнату: видовжене порожнє піддашшя з ліжком в одному закутку і газовою плитою в іншому, трошки дерев’яних меблів, голі дошки підлоги, що подовжували приміщення ще більше, єдина увімкнена лампа на столі, зачинені двері з тінню абажура на них — і Нью-Йорк за величезним вікном, прямокутні будівлі та окремі вогники, а ще — обриси Будівлі Таґґарта в далині.

— Тепер слухай уважно, — сказав він. — У нас є близько півгодини. Я знаю, чому ти сюди прийшла. Я казав тобі, що витримати це буде складно і що ти, цілком імовірно, зламаєшся. Не шкодуй. Бачиш? Я теж не шкодую. Але зараз ми повинні вирішити, як нам відтепер діяти. За півгодини агенти мародерів, які йшли за тобою слідом, з’являться, щоб мене арештувати.

— О ні! — зойкнула вона.

— Даґні, кожен, хто має бодай залишок людської проникливості, мав зрозуміти, що ти — не одна з них, що ти — їхній останній зв’язок зі мною, тому вони не зводили з тебе очей — очей їхніх шпигунів.

— За мною ніхто не стежив! Я дивилась, і…

— Ти не могла їх побачити. Вони експерти з мистецтва винюхувати. Хоч би хто йшов за тобою слідом, зараз повідомляє про нас своїх босів. Твоя присутність у цьому районі, о цій годині, моє ім’я внизу на дошці, те, що я працюю у тебе на залізниці, — цього вже достатньо, щоб усе поєднати.

— Тоді втікаймо!

Він похитав головою.

— Вони вже оточили будинок. Твої переслідувачі мають можливість підняти кожного полісмена в цьому районі. Тепер я скажу, що ти маєш робити, коли вони сюди прийдуть. Даґні, у тебе лише один шанс мене врятувати. Якщо ти не зовсім зрозуміла, що я казав по радіо про людей, які обирають середину, — то зрозумієш зараз. Середини не існує. Але ти не можеш стати на їхній бік, поки ми в їхніх руках. Ти повинна приєднатися до них.

— Що?

— Ти повинна приєднатися до них, повністю, цілковито, публічно, наскільки лише здатна вдавати. Ти повинна поводитись, як одна з них. Вдавати мого найбільшого ворога. Якщо ти це зробиш, я матиму шанс вижити. Вони занадто сильно мене потребують, вони вдадуться до будь-яких крайнощів, перш ніж мене вбити. Хоч би що вони витягували з людей, вони можуть це зробити тільки з огляду на моральні цінності їхніх жертв. Вони не поділяють жодної моєї цінності, щоб шантажувати, нічого такого, чим можна мені погрожувати. Але якщо вони бодай на мить запідозрять, що ми одне для одного значимо, то почнуть тебе катувати — фізично — просто в мене на очах, менш ніж за тиждень. Я