Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— Не знаю, — і була рада, що спромоглася вийти з приміщення.
З-за смердючої ятки, де раніше продавались овочі, Даґні крадькома озирнулась на вулицю: рідкісні ліхтарі розбивали її на окремі острівці. У першій плямі світла вона бачила ломбард, у другій — бар, в найдальшій — церкву, а між ними — темні проміжки. Тротуари були безлюдні. Напевне вона не знала, але вулиця видавалася порожньою.
Даґні завернула за ріг, свідомо лунко карбуючи кроки, а потім різко зупинилась і прислухалась: складно було зрозуміти, чи ненормальну напругу всередині зумовило пришвидшене серцебиття, і складно було відрізнити серцебиття від звуку коліс здалеку та від скляного шелесту Іст-Рівер, що текла неподалік. Але звуку людських кроків Даґні не почула. Вона чи то знизала плечима, чи затремтіла — і швидко рушила вперед. Іржавий годинник у якійсь неосвітленій печері прокашляв четверту годину.
Страх, що її переслідують, здавався не зовсім реальним, оскільки тепер жоден страх не здавався їй справжнім. Вона не розуміла: ця неприродна легкість у тілі — ознака напруги чи розслаблення. Її тіло, здавалося, було настільки зібране, наче збіглося до однієї-єдиної властивості: сили руху. Розум натомість видавався розслабленим і недоступним, наче двигун на автоматичному керуванні, що до нього не могло більше бути жодних запитань.
Якби оголена куля могла відчувати політ, то це саме те, що б вона відчувала, подумала Даґні. Тільки рух і мету, більше нічого. Вона міркувала про це відсторонено, мов у тумані, наче особа її була чимсь нереальним. Тільки слово «оголений» зачепило її свідомість: оголена… Позбавлена будь-яких турбот, крім цілі. Крім числа «триста шістдесят сім», номера будинку на Іст-Рівер, номера, що постійно прокручувався в її пам’яті та який вона так довго забороняла собі пам’ятати.
«Три-шість-сім, — повторювала Даґні, дивлячись на темні силуети будівель попереду, квадратні обриси орендованих приміщень. — Три-шість-сім… Він тут живе. Якщо ще тут». Її спокій, її відстороненість і чіткість кроків пояснювались упевненістю, що з цим «якщо» вона більше не може співіснувати.
Вона витримувала його цілих десять днів — і десять ночей. Цей час був тією природною послідовністю, що привела її до цієї ночі, відлуння її кроків тепер було породжене тим ж імпульсом, що і їхній перестук — перестук, який залишався без відповіді, — коли вона блукала тунелями Термінала. Вона шукала його в цих тунелях, ходила там упродовж багатьох годин, довгими ночами — саме в ту зміну, в яку він раніше працював. Проминала підземні переходи та платформи, цехи, вузли і закинуті колії, ні в кого ні про що не запитуючи, не пояснюючи своєї присутності. Не відчуваючи ні страху, ні надії, вона йшла, керована лише почуттям відчайдушної відданості, мало не гордості.
Ці почуття пояснювалися тими моментами, коли вона несподівано зупинялась у якомусь темному підземному закутку і чула слова, майже викарбувані у мозку: «Це моя залізниця», — дивлячись на склепіння, що вібрувало від звуку віддалених коліс; «це моє життя», — відчуваючи напружений згусток того, що було силою зупинене всередині неї; «це моя любов», — думала вона про чоловіка, який, можливо, був десь тут, у цих тунелях. Між цими думками не могло бути конфлікту. В чому я сумніваюсь? Що може нас роз’єднати тут, у цьому місці, якому обоє належимо? Далі, відновивши у пам’яті спогади про нинішні часи, вона знову рушала вперед із тим же відчуттям непохитної відданості, але з іншими словами на думці: «Ти заборонив мені тебе шукати, можеш проклинати мене, можеш мене відкинути… Але просто тому, що я існую, я маю право знати, що ти існуєш теж. Я повинна побачити тебе тільки для цього. Не зупинятися, не говорити, не торкатися до тебе — тільки побачити».
Вона його так і не побачила. Зауваживши зацікавлені та запитальні погляди підземних робітників, які йшли слідом, вона облишила пошуки.
Вигадавши привід, скликала збори робітників Термінала, — щоб їх підбадьорити. Вона вже двічі вдавалася до цього, зазираючи в обличчя кожному працівникові. Повторила ту саму нерозбірливу промову, відчуваючи сором через порожні узагальнення, які бурмотіла. Але водночас і гордість, що це не було аж так важливо, — вона дивилася на виснажені, доведені до тваринного стану обличчя чоловіків, яким було байдуже, — наказують їм працювати чи слухати безсенсові звуки. Його обличчя серед них не було.
— Усі були присутні? — запитала вона у майстра.
— Здається, так, — байдужо відповів він.
Вона тинялася перед входами до Термінала, спостерігаючи, як робітники приходили на зміну. Але входів було занадто багато, а місць, із яких вона могла спостерігати так, щоб її не зауважили, — надто мало. Вона стояла серед вологих сутінків на хіднику, що блищав від дощу, притиснувшись до стіни складу. Комір її пальта був піднятий аж до вилиць, дощові краплини падали на криси капелюха. Вона стояла обличчям до вулиці і спостерігала, як люди впізнають її та дивуються, розуміючи, що її варта занадто небезпечна та очевидна. Якщо серед них і був чоловік на ім’я Джон Ґолт, то хтось міг відгадати причину її пошуків… Якщо Джона Ґолта серед них не було… Якщо Джона Ґолта взагалі не було на світі, думала вона, тоді й небезпеки не існувало, — як і самого світу.
Немає небезпеки і немає світу, думала Даґні, йдучи вулицями та занедбаними районами до будинку під номером триста шістдесят сім, що був або не був його домом. Вона міркувала, що, мабуть, щось подібне відчуває людина, очікуючи смертельного вироку: жодного страху, жодної злості, жодного неспокою — нічого, крім крижаної відстороненості світла, яке не гріє, знання без цінностей.
Під ногами загуркотіла консервна бляшанка — грюкіт тривав надто довго і лунав занадто голосно, наче відбивався від стін занедбаного міста.
Вулиці, здавалося, зруйнувалися від виснаження, а не занурилися у відпочинок, так само, як люди за цими стінами, які не спали, а гинули від безсилля. О цій порі він мав би повернутися додому з роботи, подумала Даґні. Якщо він працював. Якщо досі мав дім. Вона поглянула на обриси будівель, на потрісканий тиньк, облуплену фарбу, вицвілі вивіски над занедбаними крамницями з непотрібними товарами і брудними вітринами, провалені та небезпечні сходи, зношений одяг, розвішений на мотузках, на всю цю занехаяність, бруд, заяложеність, незавершеність, пам’ятники на знак програшу двом ворогам: «немає часу» і «немає сили». Вона подумала, що в цьому місці він жив цілих дванадцять років — той, хто володів такою надзвичайною могуттю: вмів розпалювати в людях прагнення працювати й жити.
Раптом вона пригадала: містечко Старнсвілль! Вона затремтіла. Але ж
