Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

— Ну, казав, то й що? Відтоді навіть моє тіло дещо змінилося, то чом би мені не змінити думку? До того ж, навіть якщо ми завантажені з корми пороховими бочками, а з носа сірниками, то як у біса ці сірники можуть загорітися тут, у цьому мокряччі? Тут навіть ти, чоловіченьку, не загоришся, дарма що волосся в тебе як вогонь. Ану, струснися, Фласку; та ти ж Водолій, он у тебе з-за коміра скільки води ллється — на цілу бочку. Тепер бачиш, що проти цього додаткового ризику морські страхові товариства мають додаткові гарантії? Ми ж тут наче водопроводи, Фласку. Та слухай далі, я тобі відповім на друге питання. Тільки спершу попни ногу з цього якоря, щоб я міг накинути кінець; отак. А тепер слухай. Знаєш, у чому головна різниця між тим, хто у шторм тримається за щогловий громовідвід, і тим, хто у шторм стоїть біля щогли без громовідводу? Невже ти ніяк не второпаєш, йолопе, що з тим, хто тримається за громовідвід, нічого не буде — поки блискавка не влучить у щоглу? То про що взагалі мова? Мабуть, таких кораблів, що мають громовідводи, один на сотню; і Ахаб, — до речі, як і всі ми, друже, — був, на мою скромну думку, не в більшій небезпеці, ніж усі інші моряки на десятках тисяч кораблів, що зараз плавають морями. Та мені здається, Водорізе, ти б хотів, щоб усі люди ходили з малими громовідводами на капелюху, подібними до пір'їни у гвардійського офіцера, і щоб вони ззаду волочилися, як офіцерські шарфи? Чого ти такий нерозумний, Фласку? Це ж просто — бути розумним; чого ж ти не хочеш? Кожен, у кого є бодай півока, може бути розумним.

— Не знаю, Стаббе. Іноді здається, що це досить важко.

— Еге ж, коли стоїш мокрий як хлющ, розумним бути важко, це ти правду кажеш. А я весь у цій мокротечі. Ну, та дарма. Візьми найтов і тягни сюди. Здається, ми тут кріпимо ці якорі так міцно, наче їм уже ніколи не судилося стати нам у пригоді. Принайтовити тут ці два якорі, Фласку, це ж усе одно, що зв'язати людині руки за спиною. А які ж великі та щедрі руки! Залізні кулаки, га? Ну, та й хватка ж у них! Я оце думаю, Фласку, чи наш світ стоїть десь на якорі? Якщо на якорі, то ланцюги в нього збіса довгі. Отак, лупони по цьому вузлу ще разочок, та й годі. Отак. По землі пройтися, звісно, краще, та по палубі теж нічогенько. Слухай, викрути мені поли бушлата, будь ласкавий! Дякую. У фраку ходити — то сміхота; але в морі у шторм, Фласку, як на мене, слід носити фрак із довгими фалдами. Вони звужуються донизу, і вода по них стікала б чудово. Або, наприклад, трикутні капелюхи: це ж водостічні ринви, Фласку. Все, більш ніяких штормівок та матроських шапок! Одягну фрак-ластівку та котелок; отакі справи! Ха! Полетіла моя шапка за борт; Господи, і що це вітри такі нечемні! Ніч таки паскудна, друже.

Розділ 122

Опівночі на щоглі. — Грім і блискавка

(Грот-марса-рей. — Тештіго протягає під ним новий трос.)

— Хм, хм, хм. Годі тобі гриміти! І так забагато грому. А що з грому користі? Хм, хм, хм. Ми не хочемо грому, ми хочемо рому; от якби сюди склянку рому! Хм, хм, хм.

Розділ 123

Мушкет

Поки лютував тайфун, матроса, що стояв на «Пекводі» біля румпеля з кашалотової щелепи, раз у раз відкидало на палубу несподіваним штурханом руків'я, бо воно час від часу починало соватися — хоч і було закріплене додатковими румпель-талями, та не досить міцно, щоб лишалася можливість стернувати.

Під час такого лютого шторму, коли вітер кидає корабель по хвилях, наче волан, часто можна побачити, що стрілки компасів невпинно рухаються по колу. Так сталося і на «Пекводі»; при кожному ударі хвиль стерновий міг бачити, як вони з блискавичною швидкістю оббігають картушку, а таке видовище може здивувати і вразити будь-кого.

За північ тайфун вгамувався настільки, що завдяки відчайдушним зусиллям Старбака і Стабба — один на носі, другий на кормі — розмаяне лахміття клівера і фор-грот-марселів пощастило обрізати, і клапті полетіли геть, звіяні вітром, мов біле пір'я, що випадає з крил альбатроса.

Натомість підняли три нові зарифлені вітрила, витягли ще й штормовий трисель, і корабель знову рушив уперед за курсом — схід-південний схід, — як іще раз було наказано стерновому. Досі, поки бушував шторм, стерновий тримав стерно як міг. Але тепер, коли він виводив корабель на колишній курс, раз у раз позираючи на компас, — ти диви! добрий знак! — вітер наче відходить назад; отже, супротивний вітер став попутним!

Негайно обрасопили реї під веселу пісню «Гей! Попутний вітер! Ану, веселіше!», яку з радості заспівали матроси, сподіваючись, що ця подія спростує всі колишні лихі передчуття.

Згідно з наказом капітана — негайно доповісти про будь-яку важливу зміну нагорі, — щойно реї поставили як належить, Старбак покірно, хоч і з великою неохотою, рушив униз, щоб сповістити капітана Ахаба про те, що сталося.

Перш ніж постукати у двері каюти, він мимохіть зупинився. Лампа в кают-компанії розгойдувалася з боку в бік і судомно мигтіла, кидаючи тріпотливі відблиски на замкнені двері — тонкі, із завісою на місці верхньої панелі. У цій каюті, мов у відлюдному підземеллі, панувала якась дивна гомінка тиша — навіть тоді, коли ззовні її брали в облогу буремні стихії. Заряджені мушкети в стійці ледь поблискували в тьмяному напівсвітлі. Старбак був хорошою, порядною людиною, але зараз, коли він побачив ці мушкети, у його серці зародилася лиха думка; проте вона була так тісно сплетена з іншими думками, не лихими і навіть добрими, що він не одразу зізнався в ній самому собі.

— Колись він хотів мене застрелити, — промимрив він. — Так, він тоді навів на мене оцей самий мушкет; оцей, з насічкою на прикладі; ану, дай подивлюся на нього… Дивно — я стільки разів тримав у руках убивчу острогу, а тепер мене аж трусить. Заряджений? Треба глянути. Так; і порох на полиці; недобре. Може, висипати його? Ні, стривай. Я мушу зцілитися від цього. Потримати мушкет у руках і подумати. Я прийшов доповісти йому про попутний вітер. Та