Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

І в той час як один корабель весело йшов по вітру, другий уперто боров вітер; так розпрощалися два китобійці; і в той час як матроси «Пекводу» довго дивилися задуманими очима услід «Кавалеру», на «Кавалері» ніхто навіть не озирнувся — надто їм було весело. Ахаб, спершись на гакаборт, провів поглядом корабель, що зникав у далині; потім витяг із кишені маленьку пляшечку і стояв, дивлячись то на неї, то на корабель, наче хотів поєднати в уяві ці два далекі образи — бо в пляшечці був нентакетський пісок.

Розділ 116

Кит при смерті

У цьому житті нерідко буває так, що, коли справа по борту в нас пройде улюбленець долі, то й ми самі, що досі лежали в мертвому штилі, зловимо бриз і з радістю відчуємо, як напнулися наші вітрила. Мабуть, так сталося і з «Пекводом», бо наступного дня після зустрічі з веселим «Кавалером» ми помітили китів і чотирьох з них забили; одного забив сам Ахаб.

Уже вечоріло; скінчилася криваво-червона битва; коливаючись у прекрасному вечірньому морі і такому ж прекрасному вечірньому небі, і кит і сонце, обоє, тихо померли; і такі смутні чари причаїлися в тихому рожевому надвечір'ї, таким молитовним замилуванням було сповнено все довкола, що здавалося, наче береговий бриз-іспанець прийшов із глибини зелених монастирських долин на Манілах і вийшов у море з вечірніми гімнами.

Ахаб заспокоївся знову, але то був похмурий спокій; він щойно відвів свій вельбот на безпечне місце і тепер сидів у нерухомому човні, дивлячись, як помирає кит. Дивне це видовисько — помираючий кашалот, що повільно перевертається головою до сонця і так конає; і це видовище того тихого вечора здалося Ахабу багатозначним і дивовижним, як ніколи.

— Він повертається — як повільно та як упевнено, вклоняється і кличе, в останньому смертному зусиллі звернувшись до сонця. І він теж уклоняється вогню; відданий, благородний васал сонця! О, нехай перед його привітним зором відкриється цей привітний краєвид! Тут, у водяній в'язниці; тут, куди не долинають жалюгідні звуки людського щастя і горя; у цих безжальних, байдужих водах, де немає жодної скелі, щоб стати таблицею для записів легенд, де вже багато китайських сторіч котяться хвилі, ні до кого не озиваючись і нікого не чуючи, мов зорі, що сяють над потаємними верхів'ями Нігеру, — і тут життя вмирає, звернувшись до сонця, сповнене віри; та приходить смерть і в ту ж мить повертає мертве тіло головою в інший бік…

О темна індуська половино світу, що збудувала собі окремий трон із кісток утоплеників десь тут, у самому серці морської пустелі! Ти, язичницька королево, це ти надто правдиво говориш зі мною посеред убивчого тайфуну і в гробовій тиші штилю, що приходить після бурі. І цей твій кит, що звернув до сонця свою напівмертву голову, а потім відвернувся знов, — це твій урок для мене.

О тричі гартована міць! О райдужний фонтане, що здіймається до неба! Щосили прагне вгору — і марно! Даремно шукаєш ти, ките, захисту в життєдайного сонця: воно викликає життя, та не дає його вдруге. І все ж таки ти, темна половино, заколисуєш мене вірою, ще більш гордою, хоч, мабуть, і більш темною. Під ногами в мене плавають рештки життя, поглинутого тобою; мене підтримує на плаву дихання тих, хто колись був живий, дихання, що стало водою.

Тож слава тобі, навіки слава, море, у чиїх вічно мінливих хвилях знаходить собі притулок дикий птах. Народжений землею, я викоханий морем; хоч гори й долини зростили мене, ви, морські буруни, ви мої молочні брати!

Розділ 117

Китова варта

Чотири кити, яких забили того вечора, померли далеко один від одного; першого забили з навітряного боку, другого ближче, з підвітряного, один опинився за кормою і один попереду корабля. Цих трьох останніх встигли підібрати, поки стемніло; але четвертого, якого віднесло вітром, не можна було забрати до ранку: він лишився на воді, і вельбот, що здобув його, всю ніч гойдався на хвилях поруч із ним; то був вельбот Ахаба.

Жердина з прапорцем була встромлена в дихало мертвого кита, і миготливі, тривожні відблиски ліхтаря, підвішеного на ній, падали на чорну лискучу спину і розбігалися далеко по нічних хвилях, що тихо плескали об велетенську тушу, мов боязкий приплив — об піщаний берег.

Ахаб і всі матроси його вельбота спали; не спав тільки парс; він сидів, підібгавши ноги, на носі і дивився на акул, що кружляли навколо кита, б'ючи хвостами в тонкі кедрові борти. А в повітрі бринів якийсь ледь чутний стогін, наче то озивалися легіони непрощенних духів Гоморри над Асфальтовим морем.[354]

Нараз прокинувшись, Ахаб поглянув в обличчя парса, що сидів упритул до нього. Тісно оточені кільцем нічного мороку, вони здавалися останніми людьми в затопленому світі.

— Мені знову снилося те саме, — мовив він.

— Катафалк? Чи я не казав тобі, старий, що в тебе не буде ні катафалка, ні труни?

— А хіба бувають катафалки у тих, хто помирає в морі?

— Але ж я казав, старий, що перед тим як померти в цьому плаванні, ти мусиш побачити на морі два катафалки: один — зроблений нелюдськими руками; а видиму частину другого зроблено з американської деревини.

— Отак! Це ж просто диво, парсе, — катафалк у всій красі пливе по морю, у супроводі хвиль-жалобниць! Ха! Таке ми не скоро побачимо.

— Хочеш вір, хочеш ні, але ти не помреш, старий, поки його не побачиш.

— А що там сказано про тебе, парсе?

— У твою останню хвилину я йтиму попереду твоїм лоцманом.

— І коли ти отак підеш попереду — якщо це колись станеться, — тоді, перш ніж я зможу піти за тобою, ти знову повинен будеш з'явитися мені, як проводир? Так? Ну, якби я вірив цьому, мій лоцмане! Я б побачив у цьому подвійну запоруку того, що вб'ю Мобі Діка й переживу його.

— Ось маєш іще одну запоруку, старий, — мовив парс, і його очі зблиснули, наче світлячки в темряві. — Тільки конопляна мотузка може тебе вбити.

— Зашморг, ти хочеш сказати. Тоді я безсмертний і на суші, і на морі! — глузливо засміявся Ахаб. — Безсмертний на суші і на морі!

Потім вони знову замовкли. Підійшов сірий світанок, веслярі, які спали на дні човна, повставали, і ще до полудня вбитого кита доправили на борт «Пекводу».

Розділ 118

Квадрант

Промисловий сезон на екваторі наближався; і щоразу, коли Ахаб виходив із каюти і піднімав голову,