Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Петлюра — як і тоді — стояв з папером і читав.
Тільки тоді він читав — прохаємо, а тепер — вимагаємо!
І сьогодні Петлюра був особливо пишний та величавий. Адже на першому з'їзді, місяць тому, його обрано головою «Українського генерального військового комітету» — організації, власне, цивільної. А тепер, після другого з'їзду, він став «генеральним секретарем у військових справах», тобто — військовим міністром у складі щойно, водночас із виданням Універсалу, утвореного Генерального секретаріату, тобто — кабінету міністрів майбутньої української держави.
Обабіч Петлюри стояли Грушевський та Винниченко.
Тільки тепер Винниченко був не лише заступником Грушевського, а й сам собі голова: він щойно очолив сформований Генеральний секретаріат, — обняв у ньому пост прем'єра українського уряду.
Місія Винниченка — на чолі делегації Центральної Ради в Петроград, щоб прийти до згоди з Тимчасовим урядом, — не дала жодних результатів: Керенський протримав делегатів у приймальні… три дні, а тоді… відмовився їх приймати. Не допомогли й телефонні дзвоники на особистий апарат Керенського від його партійних товаришів з Петроградської Ради — на прохання одного з їх старих київських товаришів…
І тому на цей раз Винниченко вже не скривився і не поринув у самокатування, коли брама Софії широко розчинилась, і звідтам з'явився архієрей, попи та диякони з усім іншим причтом. Що поробиш? Будуємо ж державу! Треба піднімати всю націю, отже, й потурати віддавнім схильностям усіх її шарів: віруючих у Бога треба привести до віри в державне життя.
Тільки того разу на кінець молебня вдарили в дзвони на Софії та на Михайлівському монастирі. А тепер — за Софією і Михайлом задзвонили раптом дзвони по всіх київських церквах: на Куренівці, Шулявці, Солом'янці, озвався усіма своїми найстарішими церквами Поділ, бевкнув, нарешті, і тисячопудовий дзвін аж у лаврі, на Печерську.
Весь святобожний Київ правив у цю хвилину молебні «о ниспослании и даровании благоденствия и мирного жития» автономній українській державі, опікуваній її першим урядом, — Генеральним секретаріатом та Центральною Радою.
На шпилі Думи поруч з червоним стягом звився вгору — жовто–блакитний…
Літаки завершили третє — привітальне і прощальне — коло над Києвом і взяли курс на зюйд–вест–зюйд.
Пропелер задуднів вище і тонше. Вітер зашумів між брезентових полотнищ «Моріс–Фармана», повітря, наче струмінь води, било в лице у відкритій гондолі біплана.
Київ залишився позаду, внизу.
За смугою придніпровських борів — розвалами встаючи з–за обрію — побігли під шасі літака дрібні смужки та латки селянських ґрунтів. Потім послалися назустріч величезні, неозорі навіть з літака, ниви, перелоги та сіножаті на латифундіях земельних магнатів — графині Браницької, графині Куракіної, графа Потоцького, графа Шембека, панів Терещенка, Григоренка, Родзянка…
Жита половіли на нивах, на сіножатях мурашіли люди: косовиця вже доходила кінця.
Поруч з Королевичем, на задньому сидінні гондоли, прикорнув його напарник–пілот, поручик Ростислав Драгомирецький.
Дивне і складне людське життя на світі. Ось вони двоє — пілот і авіатехнік — пов'язані між собою смертним зв'язком: разом іти в бій, разом перемагати, разом гинути, коли доведеться, — врізатись у рахманну землю з височини та потрощити на скалки кості, або спалахнути в небі вогнем і згоріти разом на вугіль і попіл. Але душа і серце у них — не разом.
Королевич повертався на фронт з дорученням військової організації більшовиків: піднімати своїх проти війни, а над окопами противника сіяти листівки з закликом до німецьких та австрійських солдатів — повертати багнети проти своїх генералів. Не дріб'язком особистого туалету був повний Королевичів солдатський «вещевой мешок», а листівками, видрукованими в більшовицькій друкарні на Думській площі.
А поручик Драгомирецький мав сипати австрійським та німецьким солдатам на голови — бомби й гранати.
3
За Бердичевом ландшафт наче відмінився. На зміну борам і болотистим низинам Житомирщини пливло назустріч мальовниче Поділля з його хвилястим рельєфом, величезними плесами ставів та веселими грабовими дібровами.
Та зміна була не тільки в ландшафті. По шляхах на Шепетівку, Хмільник та Вінницю довжелезними валками сунули нескінченні обози. Поволеньки — з волами у ярмах — посувалися гарби, навантажені паками пресованого сіна — на поживу коням війни. Їх раз у раз обганяли військові тачанки з патронами та снарядами. За швидкими тачанками поспішали й вози, запряжені звичайними селянськими шкапами. На возах тісно, впритул, сиділи дядьки, звісивши ноги за полудрабки — наче
