Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

А перший батальйон попростував на вокзал.

Він повинен був сідати в вагони і виїжджати на фронт. Другий і третій мали відбути завтра і післязавтра.

Оскільки це була перша спеціально утворена національна, а не просто українізована — військова частина, яка від'їздила на фронт, щоб взяти участь у «наступі свободи», то й вирішено вирядити її бучно: з пасажирського вокзалу, з оркестром музики, з промовами і пачками махорки в подарунок.

Напучували батальйон полуботківців особисто Грушевський, Винниченко й Петлюра.

Свою напутню промову Грушевський закінчив так:

— Слава неньці–Україні! Накладемо головами за нашу волю! Бог з тобою, славне українське лицарство!

Проводжальники гукнули «слава!» Оркестр заграв «Ще не вмерла». Паровоз свиснув — і поїзд рушив.

Але за три кілометри, під блок–постом, семафор раптом виявився закритим. Тут була перша розвилка — на захід і на схід: на фронт і в тил.

Паровоз дав довгий гудок: він просив виходу на головну.

Семафор зразу відкрився, і паровоз дав короткий гудок — вперед. Але поїзд не рушив. Рушив лише сам паровоз.

Бригада зчіплювачів — поки ешелон стояв під семафором — відчепила паровоз від состава, і — оглашаючи околиці частими свистками, швидким ходом, але тільки сам, резервом, — паровоз постугонів по стрілках: на схід, у тил.

Це був, власне, перший бойовий акт київських залізничників–більшовиків.

З солдатських теплушок зразу почулися голоси:

— Приїхали!.. Оце тобі й фронт!.. Одвоювалися!.. Годі!..

Козаки почали вистрибувати з вагонів…

Грушевському, Винниченкові та Петлюрі не пощастило, як гадалося, зразу після урочистих проводів полуботківців поїхати в Центральну Раду, де на них вже чекав бучний бенкет.

Прямо з вокзалу вони помчали на Караваївські дачі.

Їхня машина, сестровоз–«рено» — спинилась просто на кручі біля блок–поста.

Картина, яку вони вздріли, була різким дисонансом проти патетичних проводів щойно на вокзалі.

Між двох високих схилів, у глибокій ущелині, прорізаній в пагорбі для залізничної колії, — стояв поїзний состав без паровоза. Солдати порозлягались у кюветах, у холодку, сиділи навпочіпки на схилах у затінку, купчились на полотні невеличкими гуртками. Хто солодко дрімав, прикривши обличчя кашкетом, хто покурював подаровану махорку, циркаючи крізь зуби, хто тихо гомонів. Бриніла й негучна пісня: «На городі верба рясна, там стояла дівка красна».

Розгублений, знічений командир батальйону виструнчився перед високим начальством, рука його біля дашка тремтіла.

Розмова відбулась така:

Грушевський: Чорт! Біс! Диявол! Я гадаю, до них треба заговорити?

Винниченко: Мабуть… Звичайно, до них треба заговорити…

Петлюра: Треба сказати запальну промову!

Після того всі троє примовкли.

— Володимире Кириловичу! — мовив по паузі Грушевський до Винниченка. — Скажіть же, будь ласка, що–небудь таке…

Винниченко знизав плечима:

— Чому, власне, я?

— Бо я вже говорив допіру! — спалахнув Грушевський.

— От і продовжіть вашу… промову!

— Але ж чому знову — я?

— Бо ви — голова Центральної Ради.

— Але ж ви — голова Генерального секретаріату!

— Генеральний секретаріат ще не приступав до справ. Уряд щойно оголошений… До того ж я — в цивільних справах. Нехай вже каже Симон Васильович, як секретар військових справ…

Петлюра просичав:

— Гартувати національну свідомість — то ваша справа! Ви — проводирі нації! Моя справа — вести козаків у бій!

— От і ведіть! — пораяв Винниченко. — Ведіть прямо в бій. А я — ви це добре знаєте — пораженець ще з дев'ятсот чотирнадцятого року. І коли пристав на ідею оборончества, яку так заповзято поширювали ви теж ще з чотирнадцятого року, то зробив це тільки в ім'я загальної справи відродження нації. Ведіть ви, ви — полководець, а я — людина цивільна і… пацифіст…

— Гаразд! — Петлюра з ненавистю блиснув на Винниченка очима, які в хвилини гніву з блакитних робились сірими, як олив'яні ґудзики. — Я поведу! Я зараз до них скажу! Але за наслідки