Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

вибрались на луки на косовицю. Тільки між колін тримали вони не руків'я кіс, а довгі чорні рушниці. То не були модерні гвинтівки, а старовинні берданки часів останньої турецької війни, — гвинтівок для армії не вистачало. Та й не «армія» то була. То були «запасні», поспіль по п'ятдесятому році — в доморобних полотняних штанях, у гунях чи сіряках, і на солом'яних брилях чи баранячих шапках замість кокарди вони мали тільки хрестик. Так і прозвано їх — «хрестики», ополченці.

Керенський готував генеральний наступ, і участь у ньому мав взяти кожний, хто міг тримати рушницю в руках.

Стріляти з рушниць дядьки здебільшого не вміли, а хто вмів, той забув, бо востаннє стріляв під Ляояном у Маньчжурії.

Та раз у раз позаду ополченських возів чулося сатанинське виття — коні шарахали, підводи завалювались у рови — і, випереджаючи всіх та страхаючи вся, — мчали, смердячи димом і гаром, люциперські машини без коней: «анахтемобілі» та «чортоциклетки». За собою вони збивали хмару куряви аж до небес — і навздогін їм линули іржання сполоханих коней, лайка фурманів, прокльони дядьків. То мчали з штабу фронту, з Житомира, — в армії та корпуси — автомобілі командування і мотоцикли кур'єрів.

За Проскуровом дороги знову змінили свій вигляд. Обозів тут пересувалося менше, зате військовими частинами на марші — і кінними, і пішими — були загачені всі шляхи.

Керенський замишляв наступ на широкому фронті, але початися наступ мав саме в цьому абтайлі. Перший ешелон піхоти повинен був розірвати лінію ворожих позицій від Тернополя на Обертин, тоді в прорив ринуть другий і третій ешелони — на Калуш. А вже тоді — з–поза піхоти — вибасують і кінні корпуси: стебнути з півдня і зашморгнути Львів.

Така стратегія удару — тут–таки, на цьому ж відтинку фронту, — була вже здійснена чотирнадцятого року, тоді ще раз — п'ятнадцятого, потім третій раз — шістнадцятого.

За Тернополем літаки пішли вище — і враз з літака стало видно і лінію фронту.

Тільки була ця лінія не вузенька та елегантна, як викреслюють її на карті, а широка й потворна — ширша й потворніша, ніж виглядає, коли дивитись на неї з рівня землі.

Лінія фронту була, наче широка ораниця, розкопирсана, порита смугами окопів, подовбана вирвами від снарядів: зона опаленої, сплюндрованої, споганеної землі, неначе ґрунт тут перекинуто світовою катастрофою навиворіт.

Ця страшна і огидна смуга пролягала через поля, луки, річки, гори, ліси й селища, але на ній не випасався товар, не жили й люди. Люди, які закопались у ґлей та пісок, не жити прийшли сюди, а — вмирати… Наче приділено велетенську ділянку під нове кладовище — відразу на мільйони могил, і мерці зібрались заздалегідь живцем, щоб, крий боже, не проґавити визначену годину смерті.

Небо над фронтом теж не було таке, як скрізь. В небі, понад смугою загидженої землі, то там, то тут раптом виприсали дрібні, круглясті хмарки — то рожеві, то зеленкуваті. Вони виникали враз, швидко клубочились, вихрились та розпукали, потім наче застигали на мить, стояли в небі непорушно, а тоді починали рідшати, бліднути — і зникали. То вибухали снаряди з шрапнеллю: рожеві — австрійські, зеленкуваті — російські. Залізним шротом, а не зерном всівалося тут землю, зорану не ралом, а дрібним скаллям бомб.

Літаки пішли знову вниз і зменшили швидкість — і пропелери замигтіли перед очима, як спиці у колесі.

І це було якраз вчасно. Навіть у літаку, що плив у повітрі, стало відчутно, як повітря здригнуло, і крила літака хитнуло, наче на хвилі. Навіть крізь виття мотора стало чути, як вдарив грім — і покотив важкими перекатами. Грім накотився ззаду, неначе бив у хвіст. І водночас попереду — за смугою ораниці позицій, там, де розбігались смужки ворожих шанців, — густо, один біля одного, виприснули в небо і стали фонтанами дими. Важка артилерія накрила ворожі позиції одним залпом, другим і третім…

— Артилерійська підготовка до наступу почалась! — гукнув Королевич, нахиляючись до свого напарника–пілота.

Але поручик Ростислав Драгомирецький мирно спав.

4

А в Києві найвизначніша в цю хвилину подія відбувалась біля блок–поста перед Постом Волинським.

Вже віддзвонили дзвони по церквах, відспівали хори на криласах, закінчилось і бучне свято перед Софією.

Другий утворений Центральною Радою полк — імені гетьмана Полуботка — вже склав військову обітницю, і архієрей покропив вояків святою водою.

Після того полк церемоніальним маршем рушив по Володимирській. З тротуарів гімназистки маяли йому жовто–блакитними прапорцями, а гімназисти співали «А чи пан, чи пропав — двічі не вмирати, гей, ну–те, хлопці, до зброї!» На перехресті біля оперного театру перший батальйон звернув праворуч, другий і третій — ліворуч. Другий і третій батальйони продефілювали по Фундуклеївській і