Твори - Гі де Мопассан

А довкола зап’ястя — великий залізний ланцюг, кований і гартований на той страшний обрубок і прибитий до стінки на такому міцному кільці, що й слон не зірветься.

Я запитав:

— А що це?

Англієць спокійно відповів:

— То буф мій самий красчий ворох. Він роду іс Америки. Його потято саблею, скіру сдерто гострим кременем, а сушено на сонці цілих фісім дніф. Го-го, для мене то багато сначить, осце.

Я доторкнувся до обрубка, що колись був рукою чоловіка-велетня. Пальці, небачено довгі, трималися на великих сухожиллях, на яких де-не-де позоставалися пасма шкіри. Очі лізли на лоба, а волосся ставало дуба, як довго дивитися на ту руку, отак нелюдськи облуплену, — і мимоволі з’являлася думка про помсту дикуна.

Я сказав:

— Цей чоловік напевне був сильний.

Англієць відказав добродушно:

— О, yes. Але я удафся ще сильніший. Я узяф його в оцю ланцюх, счоб він не втік.

А я гадав, що він жартує. І я сказав:

— Адже той ланцюг зовсім не потрібний, рука вже не втече.

Сер Джон Ровелл проказав дуже стривожено:

— Вона зафжди бралася втікати. Той ланцюх буф потрібним.

Я швидко, але пильно глянув йому в лице і подумав собі: «Чи він не божевільний? Чи просто корчить із себе дурня?»

Та на виду він був непроникний, спокійний і безжурний. Я завів мову про інші речі, а надто захоплювався рушницями.

Водночас я зауважив у різних місцях три револьвери з патронами, здавалося, мовби цей чоловік вдень і вночі остерігався напасників.

Потім я ще не раз навідувався до нього. Але врешті перестав заходити. Люди потроху звикли до англійця і втратили до нього інтерес.

Так минув рік. Аж на тобі, наприкінці листопада удосвіта будить мене слуга і каже, що вночі вбито сера Джона Ровелла.

За півгодини я вже був у будинку англійця, а зі мною головний комісар і капітан жандармерії.. Слуга безтямно й розпачливо плакав перед дверима. Спочатку я мав гіідоз-ру щодо нього, але він був не винен.

Ані тоді, ані потім не знаікпли злочинця.

Коли я ввійшов до вітальні сера Джона, то відразу побачив убитого, що простягся навзнак посеред кімнати.

Жилетка на ньому була розірвана, розпанаханий рукав обвис, усе тут свідчило про запеклий поєдинок.

Англійця було задушено! Його чорне й набрякле обличчя, таке страхітливе, спотворив огидний жах; у зціплених зубах він тримав якусь річ; а шия — проштрикнута п’ять разів, ті п’ять дірок, гадали, від залізних ключок — була залита кров’ю.

Нарешті прийшов лікар. Він довго оглядав сліди пальців на тілі, а потім промовив химерні слова:

— Виходить так, що його задушив скелет.

У мене пробігли по спині мурашки, очі мої вп’ялися в стіну, в те місце, де я колись бачив страхітливу руку, облуплену, засушену. І там її тепер не було. Ланцюг, розтрощений, спадав додолу.

Тоді-я кинувся до вбитого, і що ж — в його зціпленому роті побачив один палець тієї руки, яка щезла, він був розтятий, чи то пак розгризений зубами якраз на другій фаланзі.

Потім почалося слідство. Воно не дало нічого. Ані двері не виважені, ані сліду на меблях. Два дворові пси навіть не дзявкнули.

А ось коротко те, що засвідчив слуга.

Вже з місяць його пан дуже чимсь турбувався. Він одержував багато листів і спалював їх.

А інколи заходився гнівом, брав різку і страх люто, мовби збожеволів, періщив засушену руку, яка була прикована до стінки і яку зняли, не знати як, у хвилину злочину.

Він лягав спати дуже пізно, замикав усі входи і виходи. Зброю завжди мав напоготові, коло себе. Часто посеред ночі він викрикував, немовби сварився з кимсь.

Тієї ночі він, як на те, не здіймав галасу, а коли слуга прийшов відчинити вікна, то побачив сера Джона вбитого. Слуга ні на кого не мав підозри.

Усе, що я знав про загиблого, я передав у суд і прокуратуру, потім на цілому острові провели ретельне розслідування. Але нічого не було виявлено.

А ото раз уночі, зо три місяці після того злочинства, наснився мені страшний кошмар. Ніби я бачу ту руку, ту жахливу руку, бачу, як вона біжить, мов скорпіон чи павук, по моїх фіранках і стінах. Тричі я прокидався, тричі засинав знову і тричі уві сні бачив, як бридкий обрубок скаче по моїй кімнаті, перебираючи пальцями, мов лапами.

На другий день мені принесли ту руку, знайдену на кладовищі, на могилі сера Джона Ровелла; його тут поховали, бо нікого з рідних не знайшли. Вказівного пальця на руці не було.

Отака, добрі пані, моя історія. Що знав — сказав.

Налякані жінки були бліді як полотно й тремтіли усім тілом. Одна з них скрикнула:

— Але ж нема ні кінця, ані пояснення! Ми не заснемо вночі, якщо не скажете нам зараз, що ж сталося. Як думаєте ви!

Судовик усміхнувся суворим усміхом:

— О добрі пані! Мабуть, я розвію ваші жахливі мрії. Бо, на мою думку, справжній власник руки не був мерцем, отож він і прийшов відняти свою втрату тією рукою, що в нього залишилася. Але вже того, як він це вчинив, не знаю і не відаю. То якраз і є одна з химер вендети.

Одна з жінок пробелькотіла:

— О ні, то не від Ttoro сталося.

А слідчий, знов-таки усміхнений, закінчив:

— Чи ж я вам не казав, що вас моє пояснення не вдовольнить?

Туан

і

Його знали всі на десять миль в околиці, цього дядька Туана, товстуна Туана, Туана-Моє-Винце, Антуана Ма-шебле, на прізвисько Паленка, шинкаря з Турневана *.

Він уславив і все сільце, що вгрузло в придолинок на схилі до моря, бідне нормандське сільце з десяти селянських хаток, оточених канавами й деревами.

Ці хатки заховалися в ярку, порослому травою й чагарником, за поворотом, через який саме сільце й прозвали Турневаном. Здавалось, вони шукають у цій ямі захисту, немов пташки під бурю в борозні, захисту від сильного морського вітру, гострого й солоного, що все роз’їдає й палить, як огонь, а сушить і руйнує, як зимові морози.

А все сільце немов ціліфм належало Антуанові Машебле, на прізвисько Паленка, якого часто ще називали Туаном і Туаном-Моє-Винце за його звичку безперестану казати: «Моє винце — перше на всю Францію».

Винце — то, звісно, коньяк.

Уже двадцять років напував він округу своїм винцем та паленкою, бо щоразу, як