Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

— Що ж, мій юний друже, убивство у нас не вийшло? Не надавай цьому значення, бажання рівнозначне вчинкові. Зрештою, ми вже подумали, як звільнити тебе від нахабного суперника. Влада отримала донос, що він зраджував державні таємниці, тож його вже вкинули в ту саму в’язницю, де перебуває батько сеньйори Сантарес. Тепер лиш від тебе залежить скористатися щасливою можливістю краще, ніж ти робив це досі. Прийми від мене в подарунок цю шкатулочку, в ній ти знайдеш цукерки з надзвичайними якостями; почастуй ними свою господиню й сам скуштуй кілька.

Я взяв шкатулочку, з якої розносився дуже приємний запах, і сказав дону Беліалу:

— Не знаю, сеньйоре, що ти називаєш щасливою можливістю. Я був би потворою, якби схотів зловжити довірою матері й невинністю її дочок. Я зовсім не такий збоченець, як ти, сеньйоре, гадаєш.

— Я гадаю, — відповів дон Беліал, — що ти ані кращий, ані гірший, ніж усі інші діти Адама. Люди зазвичай відчувають моральні сумніви перед скоєнням злочину, а після його скоєння переживають докори сумління, гадаючи, що завдяки цьому зможуть утриматися на дорозі цноти. Вони б не знали цих неприємних відчуттів, якби завдали собі труду витлумачити, що таке цнота. Вони вважають цноту ідеальною якістю, існування якої приймають без роздумів, а тим самим поміщають її серед забобонів, які, як ти знаєш, є твердженнями, не підкріпленими попереднім проникненням в суть речей.

— Сеньйоре дон Беліал, — відповів я, — мій батько якось дав мені шістдесят сьомий том свого твору, який містив основи науки про мораль. Забобон, на його думку, не є твердженням, не підкріпленим попереднім проникненням в суть речей, а твердженням, вже встановленим до нашого приходу на світ і переданим нам, так би мовити, в спадщину. Звички дитячих років кидають у наші душі перші зародки тих тверджень, приклад розвиває їх, а знання справ зміцнює. Тримаючись їх, ми стаємо порядними людьми, роблячи більше, ніж вимагають закони, ми стаємо цнотливими.

— Це визначення, — сказав дон Беліал, — зовсім непогане й добре свідчить про твого батька. Він добре писав, а ще краще мислив. Хто знає, може, й ти підеш його слідами. Однак повернімося до твого визначення. Я погоджуюся з тобою, що забобони — це вже усталені твердження, але це ще не причина, щоб ми самі не могли їх оцінювати, якщо відчуваємо в собі сформовану здатність до суджень. Розум, який прагне проникати в суть речей, піддає забобони критиці й вивчає, чи закони також обов’язкові для всіх. Чинячи так, ти ясно побачиш, що узаконений порядок винайшли тільки для вигоди тих холодних і лінивих осіб, які очікують насолод лише від шлюбу, а добробуту — від ощадливості й праці. Однак інакше обстоїть справа з ґеніями, з пристрасними характерами, які прагнуть золота й насолод, які хотіли б прожити роки за одну мить. Що ж для них створив суспільний устрій? Життя вони проводять у в’язницях, а закінчують його в муках. На щастя, людські закони — це щось інше, ніж нам здається. Це загородки, натрапивши на які, перехожий звертає на іншу дорогу, а ті, котрі хочуть їх подолати, перескакують або підлазять під них. Однак ця тема може далеко мене завести, а вже пізно. Я прощаюся з тобою, юний мій друже, скуштуй мої цукерки й завжди розраховуй на мою допомогу.

Я попрощався з сеньйором доном Беліалом і повернувся додому. Мені відчинили двері, я кинувся на ліжко й намагався заснути. Шкатулочка стояла біля мене, наповнюючи кімнату чудовим запахом. Я не зміг опиратися спокусі, з’їв дві цукерки й, заснувши, мав дуже неспокійну ніч.

У звичний час прийшли мої молоді приятельки. Вони помітили, що мій погляд дивним чином змінився, і я дійсно дивився на них іншими очима. Мені здавалося, що всі їхні рухи зумовлені нездоланним бажанням справити враження на мої почуття; їхнім словам, навіть самим звичайним, я надавав такого ж значення. Все в них притягало мою увагу й занурювало у вир думок, про які я раніше не мав жодного поняття.

Сорилья помітила шкатулочку. Вона з’їла дві цукерки, а кілька простягнула сестрі. Незабаром мої марення перетворилися в дійсність. Таємне внутрішнє почуття оволоділо обома сестрами, якому вони несвідомо піддалися. Вони й самі перелякалися цього й втекли від мене, спонукувані залишками сорому, в якому проглядала якась дикість.

Увійшла їх мати. Відтоді, як я увільнив її від кредиторів, вона ставилася до мене з надзвичайною чулістю. Її ласкавість на якийсь час заспокоїла мене, але незабаром я став дивитися на неї тим же поглядом, що й на дочок. Вона здогадалася, що зі мною діється, зніяковіла, і її погляд, уникаючи мого, впав на нещасну шкатулочку. Вона взяла кілька цукерок і пішла, однак незабаром повернулася, почала мене пестити й стискати в обіймах, називаючи своїм сином.

Залишила вона мене з явним незадоволенням, явно всупереч власному бажанню. Збентеженість моїх почуттів доходила до шаленства. Я відчував, як вогонь кружляє по жилах, ледве бачив предмети, які мене оточували, якась імла затуманила мені очі.

Я вирішив вийти на терасу. Двері в кімнату дівчат були прочинені, я не зміг стриматись і увійшов всередину. Їхні почуття були в іще більшому безладі, ніж мої. Я злякався, хотів вирватися з їх обіймів, але мені не вистачило сил. Увійшла мати, докори завмерли на її вустах, а невдовзі вона вже не мала права чинити нам докори.

— Вибач, сеньйоре дон Корнадес, — додав пілігрим, — вибач, що говорю тобі про речі, одна лиш згадка про які вже є смертельним гріхом. Але ця історія потрібна для твого спасіння, я вирішив врятувати тебе від загибелі й сподіваюся, що зумію здійснити свій намір. Не забудь прийти сюди завтра о цій самій годині.

Корнадес повернувся додому, де вночі його знову переслідувала тінь убитого графа де Пенья Флор.

Вимовивши ці слова, циган був вимушений розлучитися з нами й відкласти дальшу розповідь на наступний день.

День п’ятдесят другий

Зібралися ми о звичній годині, і старий ватажок, корячись нетерплячим слухачам, поспішив із продовженням історії, яку Бускерос розповідав на бажання Толедо.

Продовження історії ватажка циган

Як тільки Корнадес прийшов у призначений йому час, пілігрим став розповідати далі.