Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Командор також витягнув шпагу, але опустив її вістря.

— Як це, — запитав він, — у страсну п’ятницю?

Я не бажав його слухати.

— Візьми до уваги, — додав він, — що я вже майже шість років не сповідався. Мене лякає стан мого сумління. Через три дні…

Я взагалі-то маю спокійний характер, а ти знаєш, що такі люди, коли їх допекти до живого, вже не здатні себе стримувати. Я вимусив командора стати до бою, але — дивна річ — якийсь страх був написаний на його обличчі. Він сперся на мур, ніби передчував, що впаде, і завчасу шукав опори.

І справді, після першого ж удару я пробив йому шпагою груди. Він опустив шпагу, поточився на мур і сказав умираючим голосом:

— Я прощаю тобі — аби тільки небо тебе простило. Віднеси мою шпагу в Тет-Фульк і замов сто мес за упокій моєї душі в замковій каплиці.

І він сконав. У першу мить я не звернув уваги на його останні слова і якщо пізніше пригадав їх собі, то лиш тому, що почув їх знову. Про сам цей випадок я, як і належить, доповів, і можу сказати, що перед святами цей поєдинок ніяк мені не зашкодив. Командора не любили і визнали, що він отримав те, що заслужив; проте я вважав, що скоїв гріх перед Богом, особливо тим, що знехтував святим таїнством, і совість гірко мучила мене. Це тривало тиждень.

Уночі з п’ятниці на суботу я раптом прокинувся, і коли подивився довкруж, мені здалося, що я не в своїй кімнаті, а лежу на бруківці в Тісній Вуличці. Я дуже здивувався, побачивши командора, який спирався на мур. Привид, зібравши, здавалося, нелюдські сили, сказав:

— Віднеси мою шпагу в Тет-Фульк і замов за упокій моєї душі сто мес у замковій каплиці.

Ледь я почув ці слова, як запав у летаргічний сон. Наступного дня я прокинувся в своїй кімнаті й у своєму ліжку, але чудово пам’ятав своє видіння.

Наступної ночі я наказав слузі спати в моїй кімнаті й нічого не бачив. Цілий тиждень я був спокійний, але в ніч з п’ятниці на суботу знову мав те саме видіння, з тією тільки різницею, що мій слуга лежав на бруківці в кількох кроках від мене. Привид командора явився мені й повторив ті самі слова. Відтоді я щоп’ятниці бачив одне й те саме видіння. Слузі моєму снилося, що він лежить у Тісній Вуличці, але командора він не чув і не бачив.

Спочатку я не знав, що це за Тет-Фульк, куди я, згідно з бажанням командора, мав віднести його шпагу. Кавалери з Пуату сказали мені, що це замок, який знаходиться в трьох милях від Пуатьє, серед лісу, що про нього в їхніх краях розповідають багато незвичайних історій і що туди ходять оглядати деякі цікаві предмети, як, наприклад, зброю Фульк-Тайфера й лати убитих ним рицарів, і що згідно зі звичаєм, прийнятим у родині Фулькер, там складали зброю, яка служила членам роду чи то в битвах, чи в поєдинках. Усе це дуже зацікавило мене, але спершу я повинен був подумати про свою душу.

Я подався до Рима, визнав свої гріхи перед великим сповідником, не приховав від нього й видіння, яке постійно переслідувало мене. Він не відмовився дати мені відпущення гріхів, але поставив умову. Відбувши покуту, я не повинен був забути й про сто мес у каплиці замку Тет-Фульк. Небо тим часом прийняло мою жертву, і від часу, як я висповідався, привид командора перестав докучати мені. Я привіз із собою з Мальти його шпагу, тож одразу вирушив до Франції.

Коли я прибув у Пуатьє, там вже знали про смерть командора, і я помітив, що любили його не більше, ніж на Мальті. Я залишив у місті своїх слуг, сам же одягнувся пілігримом і найняв провідника. Я вважав, що доречно буде піти до замку пішки, зрештою й дорога до Тет-Фульк була непроїжджою.

Ворота ми застали закритими, довго дзвонили й гукали, нарешті з’явився бурґграф[52]. Він був єдиним мешканцем Тет-Фулька крім пустельника, який доглядав за каплицею і якого ми застали за молитвою. Коли він закінчив молитися, я сказав, що прийшов просити його відслужити сто мес. З цими словами я поклав пожертвування на олтар і хотів там залишити й шпагу командора, однак бурґграф сказав мені, що її слід віднести до зброївні, де, згідно зі звичаєм, завжди зберігалася зброя всіх Фулькерів, що загинули в битвах, а також зброя убитих ними ворогів. Я пішов за бурґграфом до зброївні й справді побачив велику кількість шпаг різної довжини, а також численні портрети, починаючи від Фульк-Тайфера, графа Анґулемського, того що вибудував Тет-Фульк для свого нешлюбного сина, який був пізніше сенешалем Пуату й родоначальником Фулькерів з Тет-Фулька.

Портрети сенешаля і його дружини висіли по обидва боки великого каміна, що знаходився в кутку зброївні. Постаті виглядали на них, наче живі. Інші портрети також були добре намальовані, кожен у стилі своєї епохи, проте жоден з них не був таким вражаючим, як портрет Фульк-Тайфера. Картина була в натуральну величину. Рицар стояв на ній у жупані з буйволячої шкіри, в одній руці тримав шпагу, другою брав щит, який подавав йому конюший. Більша частина шпаг була майстерно розвішана обіч цього портрета.

Я попросив бурґграфа, аби він наказав розпалити вогонь і принести мені вечерю.

— Згода щодо вечері, — відповів він, — але що стосується ночівлі, то я радив би тобі, мій пілігриме, переночувати в моїй кімнаті.

Я запитав його про причину такої обережності.

— Краще не запитуй, — відповів бурґграф, — повір мені й накажи постелити тобі біля мого ліжка.

Я пристав на його пропозицію з тим більшим задоволенням, що якраз була п’ятниця, і я боявся повернення мого видіння.

Бурґграф вийшов, аби зайнятися вечерею, я ж почав розглядати зброю і портрети, які, як я вже сказав, були намальовані з надзвичайною схожістю. Чим більше день хилився до вечора, тим більш шати, мальовані в темних барвах, зливалися воєдино з похмурим тлом картин, і лиш вогонь каміна яскраво освітлював обличчя. Було в цьому щось жахливе, а може, я занадто попустив своїй уяві, бо стан сумління весь час тримав мене в тривозі.

Бурґграф приніс мені вечерю, що складалася з полумиска форелей, пійманих у сусідньому ручаї. Дали мені також пляшку