Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

— Селіє, Сорільє, що ви тут виробляєте? Я впевнена, що ви в костелі, а тим часом застаю вас тут за такою приємною молитвою.

— Але ж, мамо, — відповіла дівчина, яка служила мені подушкою, — хіба ти не казала нам, що добрі вчинки — це не менша заслуга, ніж молитва? А хіба це не милосердний вчинок — продовжити сон бідному юнакові, який мав, мабуть, дуже неприємну ніч?

— Безумовно, — відізвався голос, в якому цього разу більше відчувався сміх, ніж докір, — безумовно, в цьому теж є заслуга. Це думка, яка більше підтверджує вашу простоту, ніж побожність, але зараз, моя ти милосердна Сорільє, обережно поклади голову цього юнака на лавку й ходімо додому.

— Ах, люба мамо, — відповіла молода дівчина, — подивися, як він спокійно спить. Замість того, щоб будити його, ти б краще відв’язала це жабо, яке його душить.

— Аякже, — сказала мати, — гарні ж ви мені даєте доручення! Щоправда, цей юнак дійсно має дуже привабливий вигляд.

Одночасно її рука делікатно торкнулася мене під підборіддям, розстібаючи жабо.

— Так йому навіть більше до лиця, — зауважила Селія, яка досі ще нічого не сказала, — зараз йому вільніше дихається; дивіться, як добрі вчинки одразу приносять винагороду.

— Ці слова, — сказала мати, — добре свідчать про твій розум, але не треба далеко заходити з милосердям. Давай, Сорільє, поклади обережно цю гарну голову на лавку, і ходімо додому.

Сорілья обережно підклала дві руки під мою голову й забрала коліна. Я тоді подумав, що не варто більше вдавати сплячого, підвівся на лавці й розплющив очі. Мати охнула, дочки ж одразу зібралися тікати. Я затримав їх.

— Селіє, Сорільє, — сказав я, — ви такі ж гарні, як і цнотливі; а ти, сеньйоро, яка виглядаєш їхньою матір’ю тільки тому, що краса твоя більш зріла, дозволь, перш ніж ви мене покинете, хоч на кілька хвилин віддатися захвату, який ви всі три у мене викликали.

І я говорив їм щиру правду. Селія і Сорілья були б надзвичайними красунями, якби вік дозволив вже визріти їхній красі, а їхня мати, якій ще не було й тридцяти, виглядала щонайбільше на двадцятип’ятилітню.

— Сеньйоре кавалере, — сказала ця остання, — якщо ти тільки вдавав, що спиш, то міг сам переконатися в невинності моїх дочок і скласти приємне враження про їхню матір. І я не побоюся, що ти зміниш про нас свою думку, якщо попрошу тебе провести нас додому. Знайомство, яке почалося таким дивним чином, заслуговує на те, щоб його продовжити.

Я пішов з ними, й ми прийшли до їхнього дому, вікна якого виходили на Прадо. Дочки зайнялися приготуванням шоколаду, мати ж, посадивши мене біля себе, сказала:

— Ти перебуваєш у домі, можливо, надто розкішному як на наше теперішнє становище, але я зняла його в кращі часи. Сьогодні я б охоче відступила перший поверх, але не смію цього зробити. Обставини, в яких я зараз опинилася, не дозволяють мені ні з ким бачитися.

— Сеньйоро, — відповів я, — у мене теж є причини шукати усамітнення, і якби ти нічого не мала проти, то я був би щасливий зайняти cuarto principal, тобто перший поверх.

З цими словами я витягнув гаманець, і вигляд золота усунув перешкоди, які незнайомка могла б мені ставити. Я заплатив за стіл і житло на три місяці наперед. Ми домовилися, що обід приноситимуть мені в кімнату й що довірений слуга прислужуватиме мені й ходитиме з моїми дорученнями до міста.

Коли Селія і Сорілья повернулися з шоколадом, їх повідомили про умови нашої угоди. Здавалося, що вони своїми поглядами беруть мене у власність, але материн погляд, схоже, не визнавав їхніх прав на мене. Я помітив ці змагання в кокетстві й дозволив провидінню вирішувати, чим це скінчиться, сам же зайнявся облаштуванням нового житла. Мені не довелося довго чекати, щоб там опинилося все, що було потрібно для зручного й приємного життя. То Сорілья принесе мені чорнило, то Селія прийде поставити в мене на столі лампу й розкласти книжки. Ніщо не було забуте. Кожна з них приходила окремо, а коли вони часом зустрічалися, то скільки ж було сміху, жартів, щирих веселощів. Мати теж брала в цьому участь; зокрема, вона зайнялася моїм ліжком, наказала покласти на ньому простирадла з голландського полотна, гарну шовкову ковдру й стос подушок.

Усі ці справи зайняли в мене весь ранок. Надійшов полудень. Мені в мою кімнату подали обід. Я був захоплений. З насолодою дивився на три чарівних створіння, які намагалися випередити одна одну в своїх стараннях догодити мені й вдячно приймали навіть найдрібнішу мою подяку. Але на все свій час; я із задоволенням віддався заспокоєнню голоду, не переймаючись наразі нічим іншим.

Після обіду, взявши капелюха й шпагу, я вийшов до міста. Ще ніколи я не гуляв з такою, як тоді, насолодою. Я був незалежний, кишені мав набиті грішми, відчував себе здоровим, повним життя й, завдяки трьом люб’язним жінкам, був про себе дуже високої думки. Так зазвичай молоді люди цінують себе настільки, наскільки отримують щодо цього підтвердження прекрасної статі.

Я зайшов до ювеліра, де накупив коштовностей, а звідти подався до театру. Увечері, коли я повернувся додому, троє жінок сиділи перед дверима. Сорілья співала, акомпануючи собі на гітарі, а дві інші плели сіточки для волосся.

— Сеньйоре кавалере, — сказала мені мати, — ти оселився в нашому домі, безмежно нам довіряєш, однак не питаєш, хто ми. Проте випадає повідомити тебе про це. Тож знай, сеньйоре, що мене звуть Інес Сантарес і я є вдовою коррехідора Гавани Хуана Сантареса. Він одружився зі мною, не маючи ніякого маєтку, і в такому ж стані залишив мене з двома доньками, яких ти тут бачиш, без жодних засобів для життя. Коли я овдовіла, бідність завдала мені надзвичайних клопотів, і я сама не знала, що мені робити, однак отримала листа від свого батька. Дозволь, я не називатиму його імені. Ох! Він також усе життя боровся з долею, нарешті, як я дізналася з його листа, доля посміхнулася йому, і він був призначений підскарбієм військового відомства. Водночас він прислав мені вексель на дві тисячі пістолів і звелів негайно повертатися до Мадрида. Я й приїхала — аби дізнатися, що мій батько звинувачений у розтраті казенних грошей і навіть у державній зраді й ув’язнений у Сеґовійській в’язниці. А цей дім вже був найнятий для нас, тож я сюди вселилася й живу тут