Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Я повернувся додому і дорогою з’їв кілька цукерок. Сеньйора Сантарес і її доньки ще не спали, чекали на мене. Я хотів поговорити про нещасного в’язня, але мені не дали на це часу… Однак, навіщо ж я мушу признаватися в таких ганебних учинках? Тобі лиш достатньо знати, що ми, відпустивши вудила розгнузданої хтивості, втратили відчуття часу й не лічили днів. Про в’язня я зовсім забув.
Суботній день підходив до кінця. Сонце, яке ховалося за хмарами, немовби кидало на небо криваві відблиски. Раптові блискавки сповнили мене тривогою, я намагався пригадати останню розмову з доном Беліалом. І тут я почув глухий, замогильний голос, який тричі повторив:
— Ґораньєс! Ґораньєс! Ґораньєс!
— Праведні небеса! — вигукнула сеньйора Сантарес. — Чи це дух неба, чи пекла, який промовляє до мене й сповіщає про смерть мого нещасного батька?
Я втратив притомність. Опритомнівши, побіг дорогою до Мансанареса, прагнучи востаннє вже благати про милосердя дона Беліала. Мене затримали альґвасили й відвели на якусь невідому вулицю в невідомий мені будинок, у якому я незабаром упізнав в’язницю. Мене закували в кайдани і вкинули в темний льох. Поряд із собою я відчув брязкіт ланцюгів.
— Чи це молодий Ервас? — запитав товариш моєї недолі.
— Так, — відповів я, — я Ервас і пізнаю по голосу, що говорю з доном Кристобалем Спарадосом. Чи ти знаєш щось про Ґораньєса? Чи був він невинуватим?
— Абсолютно, — відповів дон Кристобаль, — але його обвинувач поставив йому таку майстерну пастку, що міг його за власним бажанням або погубити, або врятувати. Він жадав від нього трьох тисяч пістолів. Ґораньєс ніде не міг їх дістати й нещодавно задушив себе у в’язниці. Мені також дозволили вибирати або подібну смерть, або довічне ув’язнення в замку Лараке на узбережжі Африки. Я вибрав оте останнє в надії, що при першій же можливості втечу й перейду в магометанську віру. Щодо тебе, мій друже, то тебе незабаром поведуть на тортури, щоб спитати про речі, про які ти не маєш ані найменшого уявлення. Ти жив разом із сеньйорою Сантарес, тому вважають, що ти спільник її батька.
Уяви собі людину, дух і тіло якої розніжилися в насолодах і якій раптом загрожують жахи тривалих мук. Мені здавалося, що я вже відчуваю болючі тортури. Волосся в мене на голові стало диба, тривога охопила всі члени, які перестали мене слухатися й почали конвульсійно тремтіти.
До льоху увійшов по Спарадоса наглядач; виходячи, він кинув мені стилет. У мене не було сил підняти його, а що вже казати, якби мені довелося заколотися ним. Розпач мій дійшов до того, що навіть сама смерть не могла б мене вже заспокоїти.
— Ах, Беліале! — вигукнув я. — Беліале, я добре знаю, хто ти, а однак кличу тебе.
— І я прийшов, як ти й хотів, — крикнув нечистий дух. — Візьми цей стилет, добудь крові з пальця й підпиши цей папір, який я даю тобі.
— О, мій ангеле-охоронцю, — вигукнув я, — невже ти вже зовсім мене покинув?
— Вже пізно кликати його, — гарикнув сатана, скрегочучи зубами й бухаючи полум’ям. І він тут же запустив мені в чоло пазурі.
Я відчув пекучий біль і зомлів, а радше запав у якийсь ступор. Раптом ясний блиск освітив льох. Золотокрилий херувим показав мені дзеркало й сказав:
— Ти бачиш на своєму чолі перевернутий «тав». Це знак вічного прокляття. Ти побачиш його на чолах інших грішників, виведеш дванадцять із них на шлях спасіння і тоді тільки сам на нього повернешся. Одягни ці шати пілігрима й ходи зі мною!
Я прокинувся, а радше мав таке враження, що прокидаюся; я й справді перебував уже не у в’язниці, а на дорозі до Ґалісії. На мені була одежа прочанина.
Невдовзі я побачив групу пілігримів, які йшли до святого Якова Компостельського. Я приєднався до них і обійшов усі святі місця в Іспанії. Хотів перейти до Італії і відвідати Лорето. Я якраз був в Англії, тому обрав дорогу через Мадрид. Прибувши до цього міста, пішов на Прадо, прагнучи знайти дім сеньйори Сантарес. Проте не знайшов його, хоча пізнав усі сусідні доми. Це показало, що я ще під владою сатани. Далі я не смів вести своїх пошуків.
Я відвідав кілька костелів, після чого подався до Буен-Ретіро. В саду нікого не було, крім чоловіка, який сидів на віддаленій лавці. Великий мальтійський хрест, вишитий на його плащі, підказав мені, що він належить до старійшин цього ордену. Було схоже, що він глибоко замислився; сидів нерухомо, занурений у роздуми.
Коли я підійшов до нього, мені здалося, що в нього під ногами я бачу прірву, в якій його обличчя відбилося навспак, як це буває із людиною, що сидить над водою. Проте прірва була повна вогню.
Коли я наблизився ще більше, мара зникла, але придивившись до незнайомця, я побачив, що на чолі він має перевернутий «тав», знак прокляття, який херувим показав мені в дзеркалі на моєму власному чолі.
Коли циган дійшов до цих слів, один із його підвладних прийшов доповідати йому про справи цього дня, тому він був вимушений покинути нас.
День п’ятдесят третій
Наступного дня старий ватажок, повторюючи слова Бускероса, розповідав далі так:
Продовження історії Проклятого Пілігрима
Я одразу зрозумів, що бачу перед собою одного з дванадцяти грішників, яких мав навернути на дорогу спасіння. Я старався здобути його довіру. Це мені повністю вдалося, і коли незнайомець переконався, що не сама лише цікавість спонукає мене, то одного дня, зваживши на мої прохання, почав розповідати мені свої пригоди.
Історія командора Торальви
Я вступив до мальтійського ордена, ще не вийшовши з дитячих років, бо мене записали на службу як пажа. Опікуни, яких я мав при дворі, зуміли здобути для мене на двадцять п’ятому році життя командування ґалерою, а великий маґістр, роздаючи роком пізніше посади, довірив мені
