Місто грішних душ - Ірина Кузьменко

Довгий шлях за місто нарешті завершився. Спочатку з автівок вийшла охорона, а тільки потім Лука дозволив Сабін залишити салон машини.

Дівчина доволі непогано знала місцевість, але в цьому районі опинилася вперше. Роздивляючись довкілля, здивовано звернулася до брата:

— Де це ми?

— Зараз усе зрозумієш, — всміхнувся Лука й простягнув до неї руку.

Сабін міцно стиснула його долоню пальцями, і вони пішли вперед. На мить озирнувшись, Лука дав знак охороні, і насуплені чоловіки залишилися трохи позаду них. Лише за кілька хвилин охорона рушила слідом, тримаючись на відстані.

— Ми можемо почуватися тут у безпеці? — саркастично запитала Сабін, озираючись на охоронців.

— Для нас ніде немає безпечного місця… — із сумом відповів Лука, але одразу всміхнувся: — Утім, саме зараз можеш не хвилюватися.

— А я і не хвилююся, — байдуже повела плечем, розглядаючи буяння зелені навколо.

— Мав на увазі — можеш не боятися, — виправився Лука, спостерігаючи за поглядом сестри. — Тут доволі затишно, чи не так?

— Боятися?! — Сабін відсахнулася, ніби ображена. — Пф, це ще гірше, ніж твоя попередня фраза про хвилювання.

Лука щиро засміявся й знову взяв сестру за руку. Вона, легенько всміхнувшись, несподівано вигукнула:

— Там є озеро! — її голос по-дитячому виказував емоції.

— Так. І ще дещо… Ходімо.

Вони пройшли галявиною і опинилися перед огорожею якоїсь будівлі, яка була ніби прихована густим насадженням високих дерев. Лука натиснув на кнопку біля воріт, пролунав неприємний писк дзвінка, і з колонки почувся голос:

— Містере Неро, міс Неро, проходьте! — і цієї ж миті ворота почали відчинятися.

У ніс одразу вдарив неприємний запах, а як тільки вони ступили кілька кроків на територію, пролунав гавкіт собак. Здавалося, що їх тут було десятки. Клітки з обох боків, кілька одноповерхових, охайних приміщень та обслуговуючий персонал, який у цей час як раз розносив тваринам їжу.

Сабін, звісно, зрозуміла, що це був притулок. Але навіщо брат привіз її сюди?

— Хочеш теж погодувати песиків? — грайливо запитав Лука, вказуючи рукою на мішки з кормом, що стояли під стіною двоповерхового цегляного будинку.

— Ти ще питаєш? — вона ледь стояла на місці, ноги вже рвалися скоріше розпочати запропоноване.

До них підійшла жіночка, простягнула рукавиці й кілька лопаток для того, щоб набирати корм із мішка. Лука підкотив рукава сорочки, вдягнув рукавиці й взяв один мішок, не боячись забруднити дорогий одяг.

Сабін зі здивуванням роздивлялася брата. Ніколи вона його таким не бачила. Завжди серйозний та навіть суворий, зараз він мав вигляд не місцевого владного чоловіка, а звичайного хлопчика, що надто рано подорослішав.

Сум охопив її душу від спогадів про дитинство…

— Гей, маленька? — лагідно покликав Лука, вона підвела очі до нього. — Що таке?

— Батько ніколи не дозволяв заводити тварин…

Сабін підійшла до першої клітки й зашкрібла багацько корму лопаткою, насипаючи його в миску, що стояла в спеціальному отворі, захищеному від можливого укусу собаки. Лука йшов поруч, тримаючи для неї важкий мішок. Вираз обличчя змінився, але він вирішив не піддаватися сумним емоціям.

— Пам’ятаєш, як я плакала, коли принесла додому цуценя, а батько наказав його… — Сабін запнулася й схлипнула.

— Так… убити його на очах у дітей було… надто жорстоко.

Лука зрозумів, що відвертої розмови не уникнути, адже Сабін уже була налаштована на обговорення їхнього спільного минулого в родині Неро.

— Я завжди хотіла…

— Ти можеш втілити свою дитячу мрію, — перебив її Лука, усміхнувшись. — Прямо зараз! Для цього ми тут сьогодні. Обійдемо увесь притулок, і ти вибереш для себе улюбленця, якого забереш додому.

— Справді? — очі Сабін засяяли від щастя, але враз вона відвернула обличчя, приховуючи сльози. — Ні, Луко! Дякую, але я не хочу.

— Чому? — брат зупинився, дивлячись на її спину. — Сабі, повернись! Що сталося?

Вона обернулася й цілком серйозно та спокійно відповіла:

— Я більше не дитина, а всі мої мрії давно знищені. Зараз у мене зовсім інші цілі, не просто завести песика…

— Але ж… — хотів заперечити, утім, лише промовчав. — Батько був до всіх жорстоким.

— І до тебе теж, — впівголоса промовила Сабін. Лука заціпенів. — Що ти на мене так дивишся? Думав, що я не знаю?

— Мила…

— Ні, Луко! Краще мовчи. Не треба мене заспокоювати або запевняти, що з тобою все норм після всього…

— Я ніколи не буду таким, як батько! — майже розсерджено викрикнув Лука, кидаючи мішок. Корм розсипався, а погляд сестри змусив вгамувати злість.

— Бери лопатку та зішкрібай все назад, — наказово гримнула Сабін, починаючи всміхатися.

Обидвоє почали сміятися й, нахилившись, збирали розсипаний корм назад у мішок. Коли справу було зроблено, пішли далі, годувати інших тварин. Їх було безліч, усі гавкали й завзято махали хвостами. В одній із кліток знаходилися зовсім маленькі цуценята. Вони скавчали й стрибали біля пруття в очікуванні їжі. Посеред усіх Сабін помітила одного — чорненького, з білою плямкою на шиї. Він тримався спокійніше, ніж інші. Сидів і ніби чекав, коли зграя його братів насититься кормом. Лише хвостик видавав — він ним погойдував, немов як жива людина, що намагається приховати емоції.