Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Якщо бути Вчителем, то лише з великої літери! Інші нам не потрібні!
Я сумую за нашим Гебом, зрештою, більше, ніж за своєю Лілеєю. І так само не можу його знайти.
Ось який у нас із тобою синхрон, сину, подумав Валерій, і дописав у коментарях до синового посту:
Якщо ти весь час пам’ятаєш те, чому тебе навчив Геб, то навіщо тобі його шукати? Він із тобою!
Син поставив «лайк» біля його відповіді, але нічого не відповів.
Валерій добре пам’ятав приватного вчителя своїх дітей, Гаврилу Матвійовича Маговського, до якого «весела трійця» ходила на заняття англійської. Але не міг згадати, хто саме з його київських родичів чи знайомих порекомендував їм того вчителя. У школі Павла навчали англійській кепсько, як уважали його батьки. Приватного вчителя, якому можна було би довіряти, в їхньому районі не знайшли. Але все добре в Місті сірих будинків зосереджено в його середмісті. А Маговський ще й мешкав у самому місті Ярослава, за два кроки від Софії Київської.
Валерій так і не згадав, хто дав йому телефон учителя, але добре пам’ятав, як домовлявся з ним. То були дев’яності, і вчитель назвав суму в доларах, який зростав чи не щодня. Сума була завелика. Але вчитель сказав, що його методика працює ще краще, якщо учнів буде двоє, оптимально — троє. До Павла відразу приєднався Михась. Між двоюрідними братами в той час було якесь протистояння, яке, здається, дуже непокоїло Ірину, яка вважала, що племінникові Павлу в цьому житті дісталося значно більше всього, ніж її коханому Михасеві. Ще й Ірина запропонувала, щоби Павло обідав у них, коли їздитиме на заняття. Ціна заняття стала доступнішою. Але Іра не зупинилася на досягнутому і запропонувала ще одну ученицю, оцю Лілю. Валерій добре пам’ятав той день, коли в товаристві дванадцятирічних Павла, Михася й Лілі піднявся на останній поверх світло-сірого будинку біля Софійського собору. Згадав світлу кімнату, де біля великого письмового столу вже стояли три стільці для учнів, а в кутку сидів чемний, добре вихований пес. Чоловік середнього зросту, на якого високий Валерій дивився згори донизу, з пишною русявою чуприною, приємна посмішка, міцне тепле рукостискання. Вони говорили кілька хвилин англійською, і Валерій відчув задоволення, що передає сина і племінника в руки доброго вчителя. І навіть зараз, більше ніж через десять років, Валерій пережив наново те добре відчуття, коли згадав той візит. І тої ж хвилини майнула думка: ось на кого був схожий варшавський незнайомець, який передав батьків зошит із цуценям, який він зараз читає.
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
Кажуть, комуністів, яких забирали німці, не розстрілювали, як євреїв, у яру на Дорогожицькій, а відправляли кудись на роботи. Хтось переказував, ніби напевне бачив Михмиха живим у якомусь вагоні аж у сорок третьому. По війні Людмила Уласівна писала кудись, у якісь служби розшуку полонених, їй щось відповідали, давали надію, але чоловіка вона так і не знайшла.
— Живий він. Живий, хоча й ледве ходить, — упевнено сказала ворожка Степанида Людмилі Уласівні, ще до повернення «наших». Степанида також жила в їхньому яру й під час війни була дуже затребуваною. Їй носили останнє, щоби почути від неї якусь інформацію. Іноді ворожка розповідала кепські речі, і тоді не брала подарунків від тих, хто приходив до неї. Але в половині випадків Степанида бачила хороше, тож пшоно й борошно мала завжди.
— Ой багато людей ти загубиш власними руками, ой, багато, — сказала вона Іванові, хоча він і не питав її ні про що, коли вони зайшли до нього разом із Людмилою Уласівною.
— І як ти таке можеш казати хлопцеві,— дорікнула Степаниді вдова, чи ще тоді не вдова учителя.
— Кажу, те, що бачу, — буркнула ворожка.
За німців Іван іноді заходив до Людмили Уласівни з маленьким Лесиком на руках, якого мати народила невдовзі після від'їзду Марії. Іван так буйно нагулявся з Машкою в перший рік окупації, що в другий переважно сидів вдома. Мати, в якої пропало молоко, працювала десь у німців прибиральницею. А Іван бавив молодшого братика. Іноді йому здавалося, що то дитина його й Маші, за якою іноді нестерпно сумував, а іноді радів, що вона зникла. Втекла і кинула його з дитиною, фантазував він. А що, якби я його народжував, думав Іван, який, фактично, приймав пологи у власної матері і в ті хвилини дуже жалів її. Він направду так боявся, щоби хлопчик не помер, як померло багато діточок, які народилися за окупації від різного роду безладних статевих зв'язків киянок із киянами або з німцями.
Влітку сорок третього, ще за німців, вони охрестили його в Макаріївській церкві, і він був його хрещеним батьком, а Людмила Уласівна — хрещеною матір'ю. І дорогою назад Людмила Уласівна розплакалася з дитиною на руках і сказала, який був би радий Михайло Михайлович цій події, і на біса його понесло до тої клятої партії! Ці слова вирвалися зі вдовиної душі від щирого серця!
То чому ж я вважаю постать
