Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Крім Михмиха Іван майже не може пригадати інших своїх шкільних вчителів. Ні облич, ні імен. Ну хіба свою першу вчительку, яка мала незрозуміле ім'я та по батькові: Малка Мордухівна. Можна було би подумати, що то через неї в Івана такий чіткий почерк, а не «курка лапою». Але ж ні, той почерк було дано Іванові разом із життям. А Малка Мордухівна завжди сварила його: такий гарний почерк, Ваню, і такі неприпустимі помилки в диктанті! Іван запам'ятав те слово: «неприпустимі». Неприпустимі помилки для хлопця, в якого добрий почерк. До тих, хто писав, як курка лапою, вимоги щодо грамотності від Малки Мордухівни були помітно нижчими.
Так, іще була примітна вчителька малювання Комуна Іллівна. Малювати Іван полюбляв, і його малюнки, на яких крокували червоноармійці з гвинтівками, висіли в коридорі їхньої школи. Але малювання було предметом другорядним, мовляв, у Країні Рад усі малюють своє щасливе дитинство. А всі інші вчителі були на одне лице, всі ставили Івану Івакові «дпг» (дуже погано), всіх він із задоволенням «вішав»: малював для них шибениці на видраних із зошитів аркушах в клітинку.
За два тижні перед тим, як німці взяли Київ, він пробігав біля садибки Михмиха та Людмили Уласівни.
— Чого ж ти не був у школі, Івасю? — лагідно спитав Михмих.
— А хіба є ще школа? — спитав Іван. Він саме ходив до міста, щоб бути серед тих, хто побачить, як до Києва увійдуть німці.
— Є школа! — урочисто відповів Михмих, — і завжди буде! Запам'ятай! Завжди буде наша школа!
Наступного дня Іван навіть пішов до школи, побачився зі шкільними товаришами, посидів на якомусь занятті, яке не відбулося. У класі стояв гомін, а чи візьмуть німці Київ, чи будуть у школі ті самі вчителі, чи німці пришлють інших. І вчителька, здається, біології, не здатна перекричати учнівські голоси, написала на дошці головне гасло тих днів і поставила три знаки оклику:
Ніколи німецький чобіт не ступить на святу київську землю!!!
Учителя рідної мови Іван того дня у школі не побачив, і більше до школи не ходив.
У 70-ті роки в їхній школі зорганізували вечір пам'яті Михайла Михайловича, куди запросили й Івана Івака, який тоді вже був знаним прозаїком, членом Спілки письменників. Він прочитав своє оповідання «Школа завжди буде!», присвячене світлій пам'яті Учителя.
Сивий учитель Степан Степанович провадить своє останнє заняття в місті, на околиці якого гуркоче війна. Але вчитель спокійно начитує учням диктант, що його всі написали без жодної помилки! Навіть останні двієчники на останніх партах! Бо хіба можна робити помилку у слові «Вітчизна», коли вона в небезпеці?
— Ні, я зараз не перевірятиму ваших зошитів, — каже Степан Степанович, — я перевірю їх після війни. Це станеться скоро, дуже скоро! Збережіть ці зошити, дорогі мої учні, до наступного заняття! А зараз заняття закінчено!
І учні, які завжди розбігаються хто куди, коли вчитель вимовляє ці слова, не розходяться. Їм хочеться ще побути в цьому класі. Ніби цим вони бодай якось можуть затримати мирне життя.
Всі, хто прийшов на той вечір пам'яті старого вчителя, чия збільшена світлина стояла в рамці біля вази з двома гвоздиками, плакали, поки Іван Івак читав своє оповідання, як усі плачуть на похороні. Втім, одна з колишніх учениць підвелася і сказала:
— Таким було останнє заняття з рідної мови! А ще був останній урок з рідної літератури! І на ньому Михайло Михайлович читав Шевченка! Все заняття! А ми сиділи і слухали, як заворожені! Михайло Михайлович був Учителем із великої літери!
Коли всі розходилися після вечора пам'яті Михмиха, разом з Іваном до тролейбусної зупинки ішла ще одна їхня однокласниця, яка добре пам'ятала, яким насправді було останнє заняття з рідної мови у вересні сорок першого. Тож не Шевченка читав Михмих, а якісь бездарні вірші про Сталіна, і весь час збивався! Відчувалося, що старий учитель був розгублений і не знав, що порадити своїм учням, коли до Києва от-от увійдуть німці. Плювати їм у вічі? Співати їм ув обличчя пісні про Сталіна? Тоді, на останньому занятті, він не закликав нас усіх ставати піонерами-героями, а навпаки — розгублено радив бути обережними. Але все одно він був милий дядечко! Мир його праху, хоч би де спочивав той прах!
Інша річ, а чи був Михмих Учителем із великої літери?!
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
А чи були в радянських школах Вчителі з великої літери? — відірвався від батькового «Останнього бажання» Валерій. У мене таких не було. Можливо, й були непогані вчителі, але Вчителів напевне не було…
Тут, у Варшаві, вже дуже пізно, але там, у сина, не ніч, а вечір. Ось він зробив новий пост про сірі будинки:
А в цьому світло-сірому, проте все одно сірому будинку жив мій учитель англійської мови. Гаврило Матвійович Маговський. Ми ходили туди втрьох із Лількою та моїм кузеном Mike Burko. Спершу двічі на тиждень, а потім тричі. Габріель Маг, як ми назвали його. Він дозволяв нам, тринадцятирічним пацанам і пацанкам, звертатися до нього на «ти» й
