Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Перспектива піти з ненависного житла в яру сподобалася Іванові неймовірно. Від того б і починали. За власне житло на пагорбі, а не в яру, робитиму, що завгодно! Служу Країні Рад! радісно гавкнув Іван, чим насмішив і порадував свого вербувальника.
Про навчання в школі НКВД я написав повість «Комсомольська моя юність». Про «справжні великі справи», про «справжніх вірних друзів». На щастя, її не перевидають і не перевидадуть. Чи лежать її примірники по великих бібліотеках? Певне, що лежать. І які висновки зможуть зробити якісь прискіпливі семіотики, типу друзів мого сина, читаючи цю книгу? Але книги Іван Івак став писати згодом. А до того була служба. І яка служба!
Чи було в казармі краще, ніж удома в яру? Напевне, не гірше! Власного кутка в Івана і вдома не було. Почали суттєво краще годувати. Бо ж після звільнення Києва з харчами стало ще гірше, ніж за німців. А ще курсантів щотижня водили до лазні з гарячою водою. А на яр, як, зрештою, і на весь Київ почалося нашестя вошей, з яким за умов однієї колонки на всю вулицю боротися було вельми проблематично.
Промивання мізків — це також почалося. Але, якщо висловлюватися мовою мого сина Валерія, мізків у головах курсантів було небагато, тож і промивати їх було нескладно. І Іван справді почав забувати, як йому велося в Києві за німців. Ніби з його пам'яті вийняли ті блоки, на яких відобразились яскравий Євбаз, і помешкання Каламатних, і помешкання комбрига, де жив Вальтер Фальке з Ельзою Карлівною, і багато інших кольорових картинок. А натомість було впроваджено чорно-біле кіно, де німці зігнали всіх, без винятку, киян в одну яму, де вони два роки сиділи без води та їжі й тремтіли від холоду і жаху. І лише відважні радянські підпільники іноді кидали нещасним киянам якісь харчі. А то б ніхто й не дожив до приходу визволителів.
Дописавши свій життєпис до перших повоєнних років, я знову загальмував, і знову мав напад своєї недуги, і знову кликав смерть. І знову в мене був лікар зі спецполіклініки. Чемний і коректний. Ірочка саме була вдома, коли він приходив. Я вже кілька років недочуваю, іноді кепсько чую, коли звертаються до мене. А тут почув повністю їхню розмову в коридорі, коли Ірочка проводжала лікаря:
— А може, то в нього рак?
— То було би значно легше. Тоді би воно мало шанс закінчитися.
— Що закінчитися?
— Його життя.
— Та хай він живе!
— То він і житиме. Ще довго житиме. То їхня професійна хвороба. Вони всі дуже довго живуть.
— Хто вони?
— Ніби ви не знаєте, хто такий ваш батько.
— Хто такий мій батько? Мій батько письменник!
— То наступного разу викликайте лікаря з письменницької поліклініки!
Вам здається, що про ті десять років, які Іван Івак служив у таємній поліції Країни Рад, також можна було би написати велику правдиву книгу. Що вже тут заважає, — якщо почав каятися, то доводь справу до кінця. Адже всі зобов'язання про всі нерозголошення підписувались у країні, якої нема. І в останні роки існування Країни Рад все вже було сказано про довоєнні й повоєнні репресії. Було опубліковано багато спогадів, які сприймалися з великим зацікавленням, їх мій син та його друзі читали у «самвидаві» ще задовго до Перебудови. А потім усі ті «Круті маршрути» і спогади дружин відомих поетів поступово всім набридли. Тепер у людей тих країн, які виникли після розвалу Країни Рад, зовсім інші проблеми, і читати вони хочуть зовсім інші книжки. Або не читати ніяких. Вже давно нікого не цікавить правда про сталінські репресії. Тим паче, та правда не принесла колишнім радянським громадянам заможного життя, на яке всі сподівалися за Перебудови.
Перед самим розвалом Союзу дехто кинувся до архівів, щоб ознайомитися зі справами своїх батьків і дідів, які зникли в ті трагічні роки. Деяким щастило отримати справи своїх близьких. Найбільше людей цікавило, хто ж писав на них доноси. Було зафіксовано кілька спроб поквитатися із інформаторами. Мало кого цікавили імена слідчих, які вели справи їхніх родичів, хоча вина слідчого була незрівнянно більшою, ніж викажчиків. Іноді слідчі могли повернути справу так, щоб не підвести звинувачуваного під вищу міру, відпровадити його в табори, звідки, бувало, й поверталися. І потім писали ті спогади, і навіть видавали їх за кордоном. А виказчики діяли імпульсивно і могли до кінця й не знати, на що вони прирікали тих, на кого писали. Імена слідчих у справах фігурували, і їх можна було відшукати, якщо докласти зусиль. Але їхні імена рідко цікавили шукачів правди. І їх зовсім не цікавила особистість виконавців смертних вироків. Навіть у ті кілька років, коли увага в суспільстві до репресій була високою, аж зашкалювало, ніхто не намагався довідатися ні про останні хвилини своїх приречених друзів і родичів, ні про те, хто і як заподіяв їм смерть.
Навесні 1944 року біля обгорілих руїн Міської думи публічно вішали німців. Іван Івак бачив це на власні очі. Його зуби стукотіли, долоні стали мокрими й холодними. Знову той напад великого жаху, який з'їдає в людині людину. Іван боявся побачити в зашморгу Вальтера чи Ельзу. Бог уберіг і його, і Вальтера Фальке від того випробування. Він зустріне сивого й гарного Вальтера Фальке у складі делегації товариства дружби СРСР — НДР, і вони кілька хвилин мило згадуватимуть минуле і потиснуть один одному руки.
