Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Із «картофелем» в окупованому Києві було сутужно. Місцеві виживали завдяки пшону. Іван не може пояснити деталей, чому Вальтер не мав картоплі, але напевне пам'ятає, що вони з ним справді їздили в село до бабусі Явдохи великою чорною машиною навесні, коли зійшов сніг страшної лютої зими сорок першого — сорок другого. Їхали крізь якийсь густий молочний туман, який чомусь запам'ятався найбільше.
Бабуся не здивувалася з'яві онука, та ще й у товаристві німецького офіцера. За торбу картоплі Вальтер дав бабусі Явдосі плитку шоколаду, якій стара чомусь дуже зраділа. Сказала, що покладе її на могилу Даринці в поминальний день. Вальтер так і не зрозумів, чому в шоколадки буде таке дивне застосування. А Іван не зміг йому пояснити. А також він не знав, хто така Даринка. І ніколи не довідається. Того весняного дня сорок другого року Іван бачив бабусю Явдоху востаннє. Він не знає, коли вона померла.
Назад вони їхали так само крізь туман. Коли під'їздили до міста, Вальтер Фальке сказав, що хотів би вивчити й українську й питав Івана, чи не допоможе той йому. А наступного дня Вальтер частував гостей картоплею по-німецькому під білим вином. І сумно говорив:
— Мине трохи часу, і через те, що сталося в Києві на Дорогожицькій, світ відбере в німців і Гете, і Шиллера, і Гегеля, і навіть Карла Маркса. Лишаться тільки ті, хто набирав людей для ліквідації євреїв на Дорогожицькій. Ми зробили щось не так, хоча й мали на меті шляхетну мету звільняти вас від більшовиків.
— За більшовиків було опалення, Вальтере! — сміялася Ельза, загортаючись у хутра чи то своєї патронеси мадам Каламатної, чи то безіменної дружини комбрига.
— Не ті люди заволоділи Німеччиною. Не ті люди заволоділи Росією. Вони воюють. А хто переможе? Хай хто, буде жах! Весь світ на якийсь час стане, як Велика Дорогожицька, і в яри падатимуть не лише євреї. Випиймо за те, що ми тут сидимо мирно, в домі цієї людини, і п'ємо разом, ті, хто мали би ненавидіти одне одного. За острівець миру у кривавому океані війни!
Вальтер і Ельза запрошували Івана й Машу досить часто і давали їжу з собою. Але їсти хотілося щодня, тож їжу треба було добувати. В домі Каламатних було багато всякого добра її батьків, тож Марія радо навантажувала Івана вузлами і вони разом ішли на Євбаз бульваром Шевченка. Вони міняли на їжу і статуетки, і покривала, і порцеляновий посуд, і картини з дому Машиних батьків.
— Коли вони вернуться сюди зі свого Свердловська, то нічого тут не знайдуть! А я поїду до Америки! Як вона мучила нещасну швачку за цей костюм, ти би знав! — казала Маша, кидаючи бежеву звужену донизу спідницю й жакета з хутряним коміром у торбу. За такі речі селяни на Євбазі давали і сир, і масло, і хліб, і курку.
У перші роки після розвалу Союзу в будинку літераторів відбувся творчий вечір поетеси Марічки Чималої з Канади, на який запросили й Івана Івака, мовляв, буде фуршет. Поетеса попросила організаторів її вечора видзвонити письменника Івана Івака, бо читала в емігрантському українському часопису передрук його оповідання «Кат». Іван прийшов. Відомий ще за СРСР літературознавець вів вечір старшої пані у дорогій вишиванці з етнографічного музею, із коралами на пишних грудях. У поетеси були ретельно зачесані сиві кучері. Вона постійно посміхалась, демонструючи ідеальні зуби.
— Не впізнав? — спитала Марічка Чимала, коли її підвели до Івана Івака після творчої частини, — а я тебе відразу впізнала!
Тоді, в окупованому Києві в Маші Каламатної були відчайдушні руді кучері та погані жовті зуби.
— Іване, ми вимінювали речі моїх батьків у селян на їжу. Як ти гадаєш, у них потім не відібрали ті речі? — виявила несподіване занепокоєння поетеса.
— Я не думав про це, Маріє, — відповів Іван.
— Адже потім повернулися більшовики, і вони грабували народ не гірше за німців!
— Ти краще скажи, Маріє, чому дурний пацан із яру так сподобався професорській доці?
— Я чомусь поряд із тобою відразу відчула себе захищеною, Івасю, — відповіла поетеса.
— А пам'ятаєш, як ми раділи в ті, зрештою, страшні часи, що не треба буде ходити до школи?
— О, то тепер я професор у Вінніпезі! — невлад відповіла Марічка Чимала.
Щирої розмови в нас із моєю авантюрною подругою не вийшло. Мало того, що на відстані п'яти кроків від дружини стояв, наче за командою «струнко», її вінчаний чоловік Богдан Чималий із її жакетом у руках, що вельми скидався на той, за який Маріїна мати так мучила довоєнну швачку. Поряд крутилися якісь люди, вірніше, не якісь, то були мої колеги, яких я добре знав із письменницького цеху, і молодші, яких я знав гірше. Всі вони пили за здоров'я «прекрасної жінки», либонь, сподіваючись, що вона запросить до Канади на якусь програму. Але навіть без цього всі були їй вдячні за поживний фуршет із вином і коньяком.
— То є у вас усе так де-ешево, — казала Марія із автентичним діаспорним акцентом. А Іван пам'ятав ті часи, коли перекладав їй газету «Українське слово», бо вона не розуміла, про що там писалось українською.
