Кімната - Емма Донохью

Я штовхаю дверцята і прислухаюся до її віддиху. Вона спить. Вона ж не може гніватись уві сні, правда?

Я заповзаю під Перину і лягаю поруч з Ма, не торкаючись її. Коло неї так тепло.

Небрехня

— У тебе шия брудна.

Ма саме п’є воду; коли вона ковтає, її шкіра рухається. Насправді це не бруд, принаймні я так думаю.

Я набираю трохи вівсянки, але вона дуже гаряча, тож я випльовую її назад у Розтоплену Ложку. Гадаю, це Старий Нік залишив на шиї Ма плями. Я силкуюся щось сказати, проте в мене нічого не виходить. Я роблю ще одну спробу.

— Вибач, що цієї ночі через мене звалився Джип.

Я підводжуся зі стільця, і Ма бере мене на коліна.

— Чого ти хотів цим досягти? — питає вона й досі хрипким голосом.

— Показати йому.

— Що?

— Я був, я був, я був...

— Усе нормально, Джеку. Заспокойся.

— Але Дистанційка зламалася, а ви всі на мене гніваєтеся.

— Послухай, — каже Ма. — Мені нема діла до твого джипа.

Я дивлюся на Ма і здивовано кліпаю.

— Це був подарунок.

— Я гніваюся, — її голос звучить усе голосніше й писклявіше, — бо ти розбудив його.

— Кого — Джипа?

— Ні, Старого Ніка. — Вона так голосно промовляє його ім’я, що я аж здригаюся. — Ти настрахав його.

— Він злякався мене?

— Він не знав, що це ти, — каже Ма. — Старому Нікові здалося, що я хотіла на нього напасти, скинувши йому на голову щось важке.

Я затискаю рота і носа, але мій регіт усе одно просочується назовні.

— Це не смішно, це геть не смішно.

Я знову дивлюся на її шию, на залишені там плями і вже більше не регочу.

Вівсянка й досі надто гаряча, тому ми повертаємося до Ліжка й обіймаємося.

Сьогодні вранці показують «Дору» — ура-ура! Вона пливе в човні, що ось-ось наженеться на великий корабель; ми мусимо махати руками і кричати: «Стережись!» Проте Ма не кричить. Кораблі — тільки в Телевізорі, крім тієї пори, коли треба посилати слідом за какавельками наші листи. А може, кораблі перестають бути справжніми, щойно потрапляють туди? Опинившись начебто в морі, Аліса каже, що може дістатися додому залізницею — такими старомодними поїздами. Ліси теж тільки в Телевізорі, а ще джунглі, і пустелі, і вулиці, і хмарочоси, і автівки. Тварини — в Телевізорі, за винятком мурах, Павука та Мишеняти, однак воно від нас утекло. Мікроби справжні, і кров теж. Хлопчики існують у Телевізорі, але вони схожі на мене — на того, що відбивається в Дзеркалі; я у Дзеркалі теж несправжній, це тільки картинка. Іноді я розпускаю свого хвостика, висолоплюю язика, витикаю з волосся обличчя і кричу гу.

Сьогодні середа, тож ми миємо голови, роблячи тюрбани з бульбашок Мийного Засобу. Я дивлюся на Ма, намагаючись оминати очима її шию.

Вона робить мені пінкою вуса, але вони занадто липкі, і я їх стираю.

— А бороду хочеш? — питає Ма і прикріплює всі бульбашки до мого підборіддя.

— Хо-хо-хо. А Санта-Клаус — велетень?

— Ага, думаю, він здоровенний, — каже Ма.

Мені здається, що Санта-Клаус має бути справжнім, бо саме він проніс нам безліч цукерок у коробці з багряною стрічкою.

— Я буду Джеком — підкорювачем велетнів. Я буду добрим велетнем, знаходитиму злих і стинатиму їм голови — хрясь-лясь!

Ми вдаємо дріб барабанів, то наповнюючи слоїки, то з гуркотом виливаючи з них воду. Взявши антигравітаційний бластер, що за нього править звичайна Дерев’яна Ложка, я перетворюю один зі слоїків на реактивний мегатронний трансформер-субмарину.

Тоді я повертаю голову, щоб ліпше розгледіти картину «Враження. Схід сонця». На ній зображено чорний човен з двома крихітними чоловічками і жовтосяйне обличчя Бога над ними, а ще розпливчасте помаранчеве світло на воді і якусь темно-синю пляму — гадаю, то другий човен, але не впевнений, чи так воно насправді. Це мистецтво, а його важко зрозуміти.

Для гімнастики Ма обирає гру в острови; я стаю на Ліжко, а Ма розміщує подушки, Крісло-Гойдалку, стільці, Килим, Стіл і Смітницю в найнесподіваніших місцях. Я мушу пройти так, щоб двічі не побувати на кожному острові. Складнюща річ — пройти Крісло-Гойдалку, воно завжди намагається беркицьнути мене на підлогу. Ма плаває довкола меблів, наче страховище з озера Лох-Несс, намагаючись відкусити мені ноги.

Коли настає моя черга обирати гру, я пропоную бій подушками, але Ма каже, що з моєї подушки вже й так вилазить поролон, тож ліпше зіграти в карате. Ми завжди кланяємося, виявляючи так одне одному свою повагу, а тоді несамовито кричимо ха і кі-я. Я надто сильно б’ю і випадково влучаю у хворий зап’ясток Ма.

Стомившись, вона обирає гімнастику для очей. Треба лягти поруч на Килимі й випростати руки вздовж тіла — так ми обоє вміщуємося на ньому. Спочатку слід дивитися на далекий предмет, як-от Дахове Віконце, потім на близький — наприклад, на кінчик свого носа, а тоді швидко-швидко переводити очі з одного предмета на другий.

Поки Ма розігріває обід, я ношу Джип по Кімнаті, уявляючи, що він літає в повітрі, бо вже не може їздити на колесах. Дистанційка все зупиняє, вона змушує Ма обернутися на робота.

— Тепер можна, — кажу я.

Ма знову заходиться мішати страву в каструлі, а тоді каже:

— Покуштуй.

Овочевий суп, бе-е-е-е-е. Я пускаю бульбашки, щоб було веселіше їсти.

Я не втомився і не хочу спати, тож заходжуся знімати з Полиці книжки. Ма тим часом вигукує:

— Гля-я-я-я-яньте, це Ділан! — А після паузи: — Терпіти не можу Ділана.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— Він же мій друг.

— О, Джеку, я просто терпіти не можу саму книжку, але це зовсім не означає, що я не люблю Ділана.

— А чому ти не можеш терпіти книжку про Ділана?

— Я читала її вже стільки разів!

Дивина, бо коли я чогось хочу, то хочу цього завжди. Наприклад, шоколадок. Шоколадок багато не буває!

— Ти можеш сам її почитати, — каже Ма.

Нісенітниця! Адже я можу сам почитати всі свої книжки, навіть «Алісу» з її старомодними словами.

— Мені більше до вподоби, коли читаєш