Кімната - Емма Донохью
П’ятниця — день чищення Матраца. Ми перевертаємо його на другий бік і сторч, щоб він не був горбкуватий. Матрац такий важкий, що мені доводиться напружувати всі м’язи. Падаючи, він бухає мене на Килим. Я вперше помічаю на Матраці буру пляму в тому місці, де я виліз із пузика Ма. Потім ми скачемо по Матрацу, вибиваючи пил; пил — це крихітні невидимі частинки нашої шкіри, більше нам не потрібні, бо в нас, як у змій, виростають нові. Ма чхає на дуже високій ноті — точнісінько як оперна зірка, що її ми чули одного разу в Телевізорі.
Ми складаємо список потрібних покупок, але ніяк не можемо дійти згоди щодо недільного подарунка.
— Попросімо цукерок, — кажу я. — Навіть не шоколадок. Якихось цукерок, що їх ми раніше не їли.
— Хочеш якихось липких, щоб зуби стали, як у мене?
Я не люблю, коли Ма розмовляє в’їдливо.
Ми читаємо речення з книжки без картинок; це «Хатина», де розповідається про будинок з привидами, що стоїть посеред білих снігів.
— З того часу, — читаю я, — ми, як кажуть сучасні підлітки, завжди виснемо разом, п’ємо каву, а втім, я віддаю перевагу міцному чаю, надзвичайно гарячому, з сойовим соусом.
— Чудово, — каже Ма, — тільки правильно не сойовим, а соєвим.
Люди в книжках і в Телевізорі завжди хочуть пити; вони п’ють пиво і сік, шампанське і лате — одне слово, найрізноманітніші рідини; іноді, коли їм добре, вони цокаються склянками, але не розбивають їх. Я перечитую цей рядок, проте й досі не розумію його.
— Хто такі ми, це що — якісь діти?
— Хм-м... — мугикає Ма, заглядаючи в книжку через моє плече. — Гадаю, автор має на увазі дітей загалом.
— Як це — загалом?
— Ну, це безліч дітей.
Я уявляю собі безліч дітей, які бавляться разом.
— Що справжні, живі?
Ма хвилину мовчить, а потім дуже тихо вимовляє:
— Ага.
Отже, все, що вона вчора казала, — правда.
Сліди від пальців досі на її шиї — цікаво, чи вони зникнуть коли-небудь?
Уночі Ма засвічує світло, і я прокидаюся, в Ліжку. Лампа горить — я лічу до п’яти. Лампа гасне — я встигаю долічити тільки до одного. Лампа знову спалахує — я лічу до двох. Лампа гасне — я лічу до двох. Я стогну.
— Ще трішечки, — каже Ма, дивлячись на Дахове Віконце, оповите темрявою.
Мішка зі сміттям біля Дверей немає — значить, він був тут, коли я спав.
— Будь ласка, Ма.
— Ще хвилинку.
— Очкам боляче.
Вона схиляється над Ліжком і цьомає мене коло рота, а тоді накриває Периною моє обличчя. Світло, як і перше, спалахує, але вже не так яскраво.
За якийсь час вона повертається в Ліжко і дає мені посмоктати трохи моні, щоб я швидше заснув.
У суботу Ма для різноманіття заплітає мені три кіски; вони кумедні. Я мотаю головою, і вони ляскають мене по обличчю.
Сьогодні вранці я не дивлюся планету мультиків, я обираю садівництво, фітнес і новини. Про все, що бачу, я питаю:
— Ма, це справжнє?
І вона агакає у відповідь. Тільки коли показують фільм про вовкулаків, де одна жінка вибухає, немов повітряна кулька, Ма каже, що це спецефекти, зроблені на комп’ютері.
На обід у нас бляшанка турецького гороху в соусі карі та рис.
Мені хотілося б голосно-преголосно покричати, але ми вихідними не кричимо.
Більшу частину дня ми граємо в котячу колиску, в свічки, в діаманти, годівницю та плетільні дротики; ми б пограли ще й у скорпіона, якби в Ма не заболіли пальці.
На вечерю в нас міні-піци — кожному по одній і ще одна на двох. Тоді ми переглядаємо планету, де люди носять одяг з багатьма шлярками і довжелезне біле волосся. Ма каже, що всі вони справжні, тільки зображають померлих сотні років тому людей. Це така собі гра, проте, на мою думку, вона не дуже весела.
Ма вимикає Телевізор і пирхає:
— Я досі відчуваю запах карі з обіду.
— Я теж.
— Смакувало добре, але кепсько, що так довго пахне.
— А мені й смакувало кепсько, — мовлю я.
Ма сміється. Сліди пальців на її шиї вже щезають; тепер вони зеленаво-жовтаві.
— Розкажи мені якусь історію.
— Яку?
— Яку ніколи ще не розказувала.
Ма всміхається мені:
— Гадаю, нині ти знаєш усе, що знаю я. Може, «Графа Монте-Крісто»?
— Я чув це вже мільйони разів.
— «Гулівера в Ліліпутії!»?
— Мільйон мільйонів.
— «Нельсона на острові Роббен»?
— Це як він вибрався з острова після двадцяти семи років і став урядовцем?
— «Золотоволоску»?
— Вона дуже страшна.
— Але ж ведмеді лише гарчали на дівчину, — каже Ма.
— Дарма.
— «Принцесу Діану»?
— Їй треба було пристебнутися паском безпеки.
— Ну, от бачиш, ти все вже знаєш. — Ма зводить дух. — Послухай, є ще казка про русалку...
— «Русалонька»?
— Ні, інша. Якось надвечірком сидить ця русалка на скелях, розчісує волосся, аж тут до неї підкрадається рибалка і ловить її в свої сіті.
— Щоб засмажити собі на вечерю?
— Ні, ні, він несе її до себе додому і хоче, щоб вона з ним одружилася, — каже Ма. — Він забирає в неї чарівний гребінець, щоб вона не змогла повернутися в море. За якийсь час у русалки народжується дитя...
— На ім’я Джекерджек, — підказую я.
— Саме так. Одначе, коли рибалка йде налови, вона нишпорить у будинку і знаходить свій гребінець...
— Ха-ха.
— Вона знову біжить на скелі і пливе в море.
— Ні.
Ма пильно дивиться на мене:
— Тобі не подобається ця казка?
— Русалці не треба було тікати.
— Ну, заспокойся. — Ма пальцем витирає сльозу в моєму оці. — Я забула сказати, що вона, звісно ж, узяла з собою свого сина Джекерджека, обв’язавши його своїм волоссям. А коли рибалка повернувся, вдома вже нікого не було, і він більше їх не бачив.
— А він потонув?
— Хто, рибалка?
— Ні, Джекерджек, коли опинився під водою.
— О, не хвилюйся, — каже Ма, — він же наполовину риба, пам’ятаєш? Він