Кімната - Емма Донохью

Залізши у Шафу, я не сплю, а рахую наші суперечки з Ма. За три дні в нас їх набралося три: одна — через свічки, друга — через Мишенятко, а третя — через Щасливця. Мені хочеться знову стати чотирилітком, якщо п’ять років — це постійні суперечки з Ма.

— На добраніч, Кімнато, — кажу я дуже тихо. — На добраніч, Лампо і Повітряна Кулько.

— На добраніч, плито, — каже Ма, — і на добраніч, столе.

Я широко всміхаюся:

— На добраніч, Паперовий М’ячу. На добраніч, Форте. На добраніч, Килиме.

— На добраніч, повітря, — каже Ма.

— На добраніч, усі звуки.

— На добраніч, Джеку.

— На добраніч, Ма. І не забудь про жуків.

— Спи й насни гарні сни, — каже вона, — а жуків усіх жени.

Коли я прокидаюся, Дахове Віконце блакитне, снігу на ньому немає навіть у кутках. Ма сидить на своєму стільці, підперши рукою обличчя, а це означає, що їй знову болить зубчик. Вона вп’ялась очима у стіл, де лежать дві речі.

Я підстрибую і хапаю собі одну з них.

— Це ж джип! Джип з дистанційним керуванням!

Я воджу ним у повітрі; він червоний і завбільшки з мою долоню. Дистанційка срібляста і прямокутна. Коли я натискаю на одну з кнопок великим пальцем, колеса джипа починають крутитися — жжжжжу.

— Це тобі запізнілий подарунок на день народження.

Я знаю, хто проніс його; звісно ж, Старий Нік, але Ма про це не скаже.

Я не хочу їсти пластівці, та Ма попереджає, що я гратимуся з джипом лише після того, як поїм. Я їм двадцять дев’ять пластівців і більше вже не можу. Ма каже, що це марнотратство, і доїдає решту.

Я з’ясовую, як керувати Джипом самою Дистанційкою. У неї тонка срібляста антена, я можу робити її дуже довгою або дуже короткою. Одна з кнопок змушує Джип рухатися вперед і назад, а друга — праворуч і ліворуч. Якщо я тисну на дві кнопки разом, то Джипа паралізує, немов у нього влучає отруєний дротик, і він видає звук аргггггг.

Ма каже, що треба починати прибирання, бо сьогодні вівторок.

— Обережно з ним, — каже вона. — Не забувай, що його легко зламати.

Я знаю, що все на світі легко зламати.

— І якщо ти довго ганятимеш його, то батарейки сядуть, а запасних ми не маємо.

Я об’їжджаю Джипом усю Кімнату — це легко. Лише на краю Килима його колеса буксують. Дистанційка — начальниця, вона каже:

— Ну-бо, їдь! Якесь м’яло, а не Джип! Об’їжджай двічі навколо ніжки Стола, швидше. Крути своїми колесами.

Іноді Джип утомлюється, і його колеса обертаються зі звуком хррррррррр. Потім пустотливий Джип ховається в Шафу, проте Дистанційка якимись чарами знаходить його й там, змушуючи їздити назад-уперед і битись у фільончасті стінки.

У вівторки і п’ятниці завжди пахне оцтом. Ма шарує під Столом ганчіркою, що колись була одним з моїх підгузків; я носив його, аж поки мені минув один рік. Іду в заклад, що вона змела павутину, але я не надто журюся. Потім вона дістає Пилотяг, який реве й ковтає пилюку — ва-ва-ва.

Джип ховається від нього під Ліжко.

— Вернись, мій маленький Джипчику, — каже Дистанційка. — Якщо ти станеш рибкою в річці, я обернуся на рибалку і зловлю тебе своєю сіткою.

Однак хитрющий Джип причаївся під Ліжком; Дистанційка засинає, склавши антену, а Джип підкрадається до неї ззаду і виймає батарейки — ха-ха-ха.

Я граюся з Джипом і Дистанційкою весь день, і, тільки коли я миюся у Ванні, вони стоять на Столі, щоб не заржавіти. Коли ми з Ма кричимо, я підношу їх простісінько до Дахового Віконця, і Джип врум колесами.

Ма лягає, знову тримаючись за щоку. Час від часу вона робить кілька глибоких видихів поспіль.

— Чому ти так довго сичиш?

— Намагаюся подолати біль.

Я сідаю поруч і відкидаю з її очей волосся; її лоб липкий від поту. Вона бере мою руку і міцно стискає:

— Усе гаразд, Джеку.

Але ж я бачу, що не гаразд.

— Хочеш погратися з Джипом, Дистанційкою і зі мною?

— Можливо, трохи згодом.

— Коли ти гратимешся, то забудешся, і біль стане неважливим.

Вона злегка всміхається, однак потім голосно зітхає, неначе стогне.

О п’ятій п’ятдесят сім я кажу:

— Ма, вже майже шоста.

Вона встає, щоб приготувати вечерю, проте сама нічогісінько не їсть. Джип і Дистанційка чекають у Ванні, бо тепер там сухо і це їхня потайна печера.

— Знаєш, а Джип помер і відлетів на Небеса, — кажу я, швидко зжовуючи свої шматочки курятини.

— Он як!

— А потім уночі, коли Бог заснув, Джип чкурнув звідти і спустився бобовим стеблом у нашу Кімнату, щоб побачитися зі мною.

— Який спритник!

Я з’їдаю три зелені бобини і відпиваю великий ковток молока, а тоді їм іще три бобини; трійками вони їдяться значно швидше. Звісно, якщо ковтати їх п’ятірками, то буде ще швидше, але я не можу цього робити, бо вп’ятьох вони не пролазять у моє горло. Одного разу, коли мені було чотири рочки, у списку покупок Ма написала: «Зелені боби / інша замор, зелен, город.», а я закреслив слова «Зелені боби» помаранчевим олівцем, і вона подумала, що це дуже смішно. Наостанці я їм м’який хліб, бо мені подобається тримати його в роті, як жуйку.

— Дякую, дитя Ісусе, особливо за курячі шматочки, — кажу я. — І, будь ласка, ніяких зелених бобів ще довго-предовго. Гей, а чому ми дякуємо дитяті Ісусові, а не йому?

— Кому?

Я киваю на Двері.

Обличчя Ма стає злим, хоч я й не назвав його імені.

— За що ми маємо йому дякувати?

— Ти ж одного вечора подякувала йому за харчі, за те, що він прибрав сніг і купив штанці.

— Не підслуховуй.

Іноді, коли вона справді розлючена, її рот майже не розтуляється.

— Це була вдавана подяка.

— А чому?..

Вона мене уриває:

— Він тільки приносить нам усяку всячину. Це не з його волі росте пшениця в полі.

— У якому полі?

— Не з його волі світить сонце, іде дощ і все інше.

— Але ж, Ма, хліб не приходить до нас із полів.

Вона міцно стискає