Кімната - Емма Донохью
Понеділок — пральний день: ми кидаємо у Ванну шкарпетки, спідню білизну, мої сірі штанці, забризкані кетчупом, простирадла та кухонні рушники і змиваємо з них бруд. Ма вмикає Обігрівач, щоб висушити білизну, дістає Сушарку з-за Дверей і розкладає її, а я наказую їй стояти міцно. Хотілося б мені на ній покататися, як тоді, коли був малям, але тепер я заважкий і можу зламати їй спину. Було б круто, якби я міг зменшуватися, а потім знову збільшуватися, як Аліса. Виправши, ми викручуємо білизну й розвішуємо її. Після цього Ма і я скидаємо з себе футболки і по черзі засуваємо голови в Холодильник, щоб освіжитися.
На обід у нас салат з бобів — моя друга найнеулюбленіша страва. Щодня, крім суботи та неділі, після легкої денної дрімоти ми кричимо. Щоб продерти свої горлянки, ми забираємося на Стіл, ближче до Дахового Віконця, і, тримаючись міцно за руки, промовляємо:
— На старт! Увага! Вперед!
Наші роти широко розтуляються, і ми щосили гукаємо-кричимо-репетуємо-галасуємо-волаємо-зіпаємо-лементуємо на все горло. Сьогодні я верещу як ніколи; мої легені розтяглися, бо мені вже п’ять.
Наостанці ми кажемо ш-ш-ш, прикладаючи пальці до губ. Якось я запитав Ма, навіщо ми прислухаємося, і вона відповіла: «Про всяк випадок».
Тоді я роблю малюнки-натирки виделки, Гребінця, слоїкових покришок та швів моїх джинсів. Найліпше до цього підходить лінійований папір, а от туалетний більше годиться на звичайні малюнки. Сьогодні я малюю кота і папугу, ігуану і єнота, Санта-Клауса, і мураху, і Щасливця, і всіх своїх телевізійних друзів по черзі, і себе самого — короля Джека.
Закінчивши, я змотую туалетний папір назад у рулон, щоб ним можна було витирати наші сідниці. Від іншого рулону я відрізую клаптик, щоб написати листа Дорі. Але спершу мені доводиться підстругати Гладеньким ножем червоного олівця. Я сильно натискаю на олівець, бо він такий короткий, що від нього майже нічого не лишилося. Я пишу дуже добре, тільки іноді перевертаю букви задом наперед: «Позавчора мені виповнилося п’ять, ти можеш з їсти останній шматочок торта, проте ми не маємо для нього свічок. З любов’ю Джек».
На слові «торта» папір трохи порвався.
— Коли Дора його одержить?
— Ну, — каже Ма, — гадаю, за кілька годин лист потрапить у море, а звідти його викине на берег...
Її слова звучать дуже смішно, бо вона смокче льодяний кубик, щоб притишити біль у поганому Зубчику. Берег і море є тільки в Телевізорі, однак я думаю, що, коли послати листа, вони ненадовго стануть справжніми. Я змиваю какавельки, і лист пливе за водою.
— А хто його знайде? Дієго?
— Мабуть. І відвезе його своїй сестрі у перших — Дорі...
— У своєму джипі-сафарі. Ж-ж-ж крізь джунглі.
— Тож вона одержить твого листа завтра вранці. Найпізніше — в обід.
Льодяний кубик уже не так випирає за щокою Ма.
— Покажи!
Ма висуває язика — на ньому лежить маленький кубик.
— Думаю, що в мене теж є поганий зубчик.
Але Ма лише зойкає:
— Ой, Джеку.
— Ні, правда-преправда. Ой-ой-ой.
Вона міниться на обличчі.
— Як хочеш посмоктати лід, то смокчи, і не треба нічого вигадувати.
— Круто.
— Не лякай мене так.
Загалом я й не збирався її лякати.
— Може, він заболить, коли мені буде шість.
Дістаючи з Морозилки кубики, Ма голосно зітхає:
— Брехушку, брехушку, в тебе довге вушко.
Але я не брешу, а тільки прикидаюся.
Увесь день дощить, Бог на нас геть не дивиться. Ми співаємо пісні «Штормова погода», «Дощ із чоловіків» і ще одну про те, як пустеля сумує за дощем.
На вечерю в нас рибні палички з рисом. Я чавлю лимон, хоч він і не справжній, а пластиковий. Якось у нас був справжній лимон, та він надто швидко скінчився. Ма закопує шматочок своєї рибної палички в ґрунт Вазона.
Увечері планети мультиків немає — мабуть, тому, що темно, а на телебаченні немає ламп. Сьогодні я обираю кулінарну програму, але там показують несправжню їжу, бо в них немає консервних бляшанок. Вона і він усміхаються одне одному й готують м’ясо з пирогом та якісь зелені пучки навколо інших зелених пучків. Потім я перемикаю на планету фітнесу, де люди в спідній білизні на різних машинах багато разів поспіль виконують ті самі рухи. Думаю, що їх там замкнули. Однак ця передача швидко закінчується, і на екрані з’являються відчайдухи; вони зводять будинки найрізноманітніших форм і фарбують їх у мільйони барв. Будинки схожі на безліч з’єднаних між собою Кімнат. Люди в Телевізорі живуть переважно в них, проте іноді виходять назовні й потрапляють у погоду.
— А що, як ми переставимо ліжко туди? — каже Ма.
Я зачудовано дивлюся на неї, а потім туди, куди вона показує.
— Але ж то Телевізійна Стіна.
— Це ми її так називаємо, — каже Ма, — однак ліжко, певно, влізе туди, між унітазом і... хоч нам доведеться трішки посунути шафу. Тоді ми поставимо на її місце комод, а на нього — телевізор.
Я щосили хитаю головою.
— Тоді ми нічого не побачимо.
— Побачимо, ми ж сидітимемо отут, у кріслі-гойдалці.
— Погана ідея.
— Гаразд, забудьмо про це, — каже Ма, складаючи руки на грудях.
Жінка в Телевізорі плаче, бо її будинок став жовтим.
— Може, їй більше подобається бурий? — питаю я.
— Ні, — каже Ма. — Вона плаче від щастя.
Це дивно.
— Може, вона щасливо-сумна, як ти тоді, коли в Телевізорі грає прекрасна музика?
— Ні, вона просто ідіотка. Вимикаймо вже телевізор.
— А можна ще п’ять хвилин? Будь ласочка.
Ма хитає головою.
— Тоді пограймо в папугу, в мене виходить дедалі ліпше.
Я напружено дослухаюся до слів телевізійної жінки, а потім повторюю:
— Мрія здійснилася. Скажу вам, Деррене, що навіть у найсміливіших фантазіях я не могла уявити собі такого, а карнизи...
Але тут Ма вимикає Телевізор. Я хочу запитати її, що таке карнизи, однак
