Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Вище голову, Рут, — підбадьорював дівчину Керн. — Підемо в якийсь маленький готель. Думати про щось інше сьогодні пізно. А вже завтра подивимось, що робити далі.

Стомлена за минулу безсонну ніч і далеку подорож, Рут кивнула.

— Ходімо в якийсь готель.

В одній із бічних вуличок вони побачили освітлену червоним ліхтарем скляну вивіску: «Готель «Гавана»». Керн зайшов і спитав, скільки там беруть за кімнату.

— На всю ніч? — поцікавився портьє.

— Та звичайно ж! — відповів здивований Керн.

— Двадцять п’ять франків.

— За дві особи? — перепитав Керн.

— Ну звичайно! — відповів портьє, тепер уже сам здивований.

Керн вийшов і повернувся назад уже з Рут. Портьє окинув поглядом обох молодят, потім подав Керну анкетку. Та, побачивши вагання Керна, він усміхнувся і сказав:

— Точність тут не обов’язкова.

Керну трохи відлягло від душі, і він записався як Людвіг Оппен-гайм.

— Цього досить, — запевнив портьє. —Двадцять п’ять франків.

Керн заплатив, і молодий служник повів їх нагору. Кімнатка виявилась маленька, чиста і навіть з претензією на розкіш. Тут стояло велике вигідне ліжко, два умивальники, крісло, проте шафи не було.

— Обійдемось і без шафи, — сказав Керн і підійшов до вікна подивитись на нічне місто. Потім обернувся до дівчини. — Ну, от ми й у Парижі, Рут!

— У Парижі, — усміхнувшись, відповіла вона. — І як швидко все це вийшло у нас.

— З пропискою в готелях у нас тут особливого клопоту не буде. Ти чула, як я чесав французькою? Я все розумів, що говорив портьє.

— Ти молодець! — мовила Рут. — А я побоялась би й рота розтулити.

— А проте говориш ти французькою набагато краще за мене. Я просто нахабніший, аніж ти — ось у чім річ. А тепер ходімо десь повечеряємо. Усяке місто здається чужим, поки в ньому не вип’єш і не попоїси.

Вони зайшли в маленьке, яскраво освітлене бістро поблизу готелю. Тут скрізь сяяли люстри і пахло свіжою тирсою та анісом. За шість франків вони замовили пристойну вечерю, та ще й карафку червоного вина. Усе було дешеве і смачне. Вони цілий день майже нічого не їли, тому вино вдарило їм у голову, розморило їх так, що вони невдовзі повернулись до готелю.

У вестибюлі коло портьє стояли, розмовляючи з ним, якась дівчина в хутряній шубці й чоловік напідпитку. Дівчина була гарненька і вміло підмальована. На Рут вона глянула звисока. Чоловік курив сигару, і коли Керн підійшов узяти ключ од кімнати, він навіть не відступив убік.

— Це, здається, досить шикарний готель, — мовив Керн, підіймаючись нагору сходами. — Ти звернула увагу на хутряну шубку?

— Авжеж, Людвігу. — Рут посміхнулася. — То підробка. Звичайна кішка. Така шубка коштує не багато дорожче за добре сукняне пальто.

— А я б ніколи цього не вгадав. Думав, що то норка.

Керн повернув вимикач. Рут поклала сумку й пальто просто на підлогу, обняла Керна за шию й притулилась щокою до його щоки.

— Я так стомилась, — мовила вона. — Стомилась, але щаслива, і чогось мені трохи боязно, проте все долає втома. Допоможи мені роздягнутись і вклади мене в постіль.

— Ну що ж, давай…

Вони лежали поруч у темряві. Рут притулилась головою до Кер-нового плеча і зовсім по-дитячому, глибоко зітхнувши, миттю заснула. Керн іще трохи полежав, прислухаючись, як вона дише, а потім теж заснув.

Щось почувши крізь сон, він прокинувся. Схопився з подушки й прислухався. Лунали чиїсь голоси. У Керна завмерло серце: мабуть, поліція!.. Він скочив з ліжка, підбіг до дверей, прочинив їх трішки й виглянув у коридор. Унизу хтось кричав, у ВІДПОВІДЬ злісно Ьере-щав високий жіночий голос. Через кілька хвилин у коридорі з’явився портьє.

— Що там скоїлося? — запитав схвильовано Керн.

Портьє здивовано озирнувся на нього і мляво сказав:

— Нічого особливого. Там один п’яний не хотів платити.

— І більш нічого?

— А що ж іще могло бути? Таке в нас трапляється.

Він одімкнув двері сусідньої кімнати і впустив туди чоловіка з чорними як смола вусами й біляву жінку, що йшла слідом, погойдуючи стегнами. Керн зачинив двері й навпомацки пішов назад. Наскочив на ліжко і, шукаючи опори, зненацька відчув під рукою пружні груди Рут. «Прага…» — блискавкою майнуло в голові, і його ніби залила хвиля ніжності. Тієї ж миті груди здригнулися, Рут підвелась на ліктях, і незнайомий, боязкий, здушений голос прошепотів:

— Що… що тут? Ради Бога… — і замовк, тільки подих чути було в пітьмі.

— Це я, Рут, — мовив Керн, лягаючи в постіль. — Це я. Я розбудив тебе?

— А, ти… — промурмотіла вона і знов опустилась на подушку.

Рут одразу ж заснула знову, притулившись гарячим личком до Кер-

нового плеча.

«От до чого тебе довели, — з гіркотою подумав Керн. — Тоді в Празі ти тільки стиха спитала: «Хто це?» — а тепер уже тремтиш уся від страху…»

— Роздягайся догола. — Із сусідньої кімнати почувся густий чоловічий голос. — Я позаздрився на твої товсті стегна.

Жінка хихикнула.

— О, тоді матимеш утіху.

Керн затамував дух. Тепер він збагнув, куди потрапив: у дім для побачень. Глянув скоса на Рут. Вона, здається, нічого не чула.

— Рут, — промовив він майже зовсім беззвучно, — моя кохана, ти стомилась, бідний маленький поні — спи, спи, не прокидайся.

Те нас не обходить. Я люблю тебе, ти любиш мене, і, крім нас, тут нема нікого…

— Ого-го! — заіржав чоловік за тонкою стіною, і щось лунко ляснуло. — Оце клас, і чортам завидно! Наче камінь!

— Ай! — вереснула жінка. — Ти сказився, чортів бик!

— А ти ж як думала! Я ж не дерев’яний!

— Нас тут немає, Рут, — шепотів Керн. — Ми далеко звідси. Ми лежимо на луках, над нами сяє сонечко, а навколо цвітуть ромашки і польові маки. Десь кує зозуля, а над твоїм личком пурхають барвисті метелики…

— Повернись! Нехай світло горить! — здавлено гримів густий голос поряд за стіною.

— Чого ти ще хочеш? Ах… — пирснула сміхом жінка.

— Ми з тобою в маленькій сільській хатині, — шепотів Керн. — Зараз вечір, ми попоїли кислого молочка зі свіжим хлібом. Над нами спадає вечірній присмерк, навкруги тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного…

Поряд за стінкою почулися метушня, вигуки, зойки.

— Я схиляю голову на твої коліна, я відчуваю твою руку на моїй голові. Ти вже не боїшся нічого, у тебе є паспорт, і всі поліцаї вітаються з нами, навколо тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного… Я…

У коридорі загупали кроки. По другий бік кімнати, звідки досі